Мій свекор вважав, що ми й далі будемо його утримувати.
Мій чоловік виріс у теплій та дружній родині. Але коли його батькові виповнилося 57 років, на жаль, його дружина пішла з життя. Зрозуміло, що для свекра це було великим випробуванням. Ми вирішили продати його квартиру в Дніпрі, поділити гроші, і тимчасово взяти свекра до себе в Київ, поки біль трохи не вщухне. Все виглядало логічним, як у снах, де речі складаються самі собою.
Я думала, що він поживе з нами пів року, потім купить собі помешкання, але сталося інакше йому дуже сподобалося жити з нами. Ні за комунальні, ні за продукти він не платив ні копійки. Я варила йому борщ, прала вишиванки, прибирала в кімнаті. Він лише ходив на роботу й повертався, як до пансіонату відпочинку.
Такий сон тривав одинадцять років, як нескінченна ніч без пробудження. З часом він почав безперестанку повчати нас, розказуючи, як правильно жити, встановлювати свої порядки. У повітрі зависла втома, ніби ранкова мряка над Дніпром.
Ми вирішили купити йому хатину під Києвом, у тихому селі, що завжди присутнє у сновидіннях українців. Він ще сильний чоловік, у розквіті сил, може й сам собі дати раду, мовив мені чоловік.
Ми придбали дім, облаштували все до останньої макітри, поставили навіть рушники з вишивкою на стінах. Але свекор почав вигадувати химерні недуги то серце кольнуло, то ногу звело, лиш би знову повернутися до нас, як у ті дивні сни, де ніхто не хоче прокидатися.
Та я не хочу знову сон, у якому я лише доглядачка для чужих бажань. Я хочу просто видихнути серед близьких, відчути тишу, як в полі під Калиновим мостом, і сонце без тіні. Я втомилась. Що робити, коли сон ніяк не розвіюється?
