Моя невістка образилася на мене через квартиру й почала налаштовувати мого сина проти мене.
Мій син знайшов дівчину, яка обдурює його як хоче. Останнім часом вона почала нацьковувати його на мене. Каже йому, що мені байдуже до їхнього щастя, що я думаю лише про себе. Вона зробила такі висновки, тому що я відмовилася обмінятися квартирами.
Мій чоловік помер кілька років тому, син моя єдина дитина. Я ростила його в любові та турботі, дала йому гарну освіту. До одруження син жив зі мною. Він почав працювати ще під час навчання в університеті, а як тільки отримав диплом, одразу ж знайшов хорошу роботу.
Я пишаюсь своїм сином. Він розумний хлопець, добре справляється з роботою. Ми з чоловіком жили скромно, тож можливості купити синові окрему квартиру у нас не було. Свою двокімнатну квартиру ми придбали вже після сорока, до цього часу жили на орендованих квартирах. Тож і для сина все мало б складатися поступово, своєю працею так само, як і для нас колись.
Коли Остап сказав мені, що почав зустрічатися з дівчиною, я дуже зраділа. Я робила все, аби між мною й невісткою були хороші стосунки: не повчала її, не дорікала. Для мене головне щоб син був щасливий із тією, кого вибрав. Спочатку мені дуже сподобалась Марічка ввічлива, скромна. Але після весілля вона показала своє справжнє обличчя.
Після весілля Остап із Марічкою поїхали у весільну подорож. Коли повернулися, невістка одразу звільнилася з роботи сказала, що начальство її постійно «гнобить», хоче знайти кращу посаду. Але далі розмов справа не пішла. Вже два роки Марічка сидить вдома на шиї Остапа і навіть не думає шукати роботу.
Живуть вони у її однокімнатній квартирі на околиці Києва. Оскільки Марічка не працює, син не може відкладати на нове житло за всі гроші дружина купує собі всілякі салони краси та обновки. Навіть не уявляю, як можна не знайти роботу за стільки часу. Маю підозру, що ніяких співбесід вона не проходить просто звикла сидіти на чужій шиї.
Я якось спитала, чи планують вони народити дитину.
Яку дитину, мама? Де її виховувати у цій тісноті? відповіла Марічка.
А якщо би трохи зекономили на внесок по іпотеці? пропоную я.
Нема з чого економити і так ледве тягнемо до кінця місяця, відповіла вона.
Я втрималася, хоч і хотіла сказати, що якби невістка працювала, то вони вже давно могли би зібрати собі на щось краще. Якби дійсно зібралися купити власне житло я б з радістю допомогла, у мене навіть є відкладена сума у гривнях. Але так, коли всі кошти підуть на її забаганки не хочу давати.
Нещодавно Марічка знову заговорила про дитину, почала жалітися, що час іде, треба думати про майбутнє, мовляв, онуки це важливо. Але чи реально виховувати малюка у таких умовах? Остап, до мого розчарування, теж почав ставати на її сторону.
Мамо, ми з Марічкою подумали, може, ви погодитесь помінятись з нами квартирами? Ми не будемо нічого переоформлювати, просто поміняємось і вам зручно, і нам. Тобі ж одній стільки місця не треба, почав син.
Мене це дуже зачепило. Сам він би таке не запропонував. Кажу йому: «Я все життя прожила у центрі, моя робота поруч, я не зможу прижитися в іншому районі. Старі дерева не пересаджують».
Вам же залишилось кілька років до пенсії, потім сидітимете з онуками, підхопила Марічка, посміхаючись.
Я відмовилася від такої “вигідної” пропозиції. Не хочу поступатися своїм домом. Син ще кілька разів повертав цю тему, і щоразу його слова були все більш болючі. Ще недавно Остап навіть думати не міг про те, аби щось виграти на чиємусь майні, а зараз свою думку навязує дружина.
Ходімо, Остапе! Я ж казала: твоїй мамі все одно, чи будуть у неї внуки, чи ні. Вона й пальцем не поворухне, щоб нам допомогти! сказала тоді Марічка і різко вийшла зі мною.
Відтоді син не дзвонить, не бере слухавку, не повертає мій дзвінок. Не розумію, що сталося з моїм сином він же розумний, але біля Марічки перетворюється на зовсім іншу людинуЯ довго сиділа з телефоном у руці, розглядаючи старі світлини, де Остап ще малий, сміється поруч зі мною. Хотілося б усе повернути, сісти за столом, поспілкуватися по-людськи, як колись. Але навіть найбільше материнське серце має вміти берегти себе.
Наступного дня я спекла пиріг з вишнями Остап з дитинства його так любив і пішла до них сама. Двері відчинила Марічка, зневажливо глянувши, відразу відвернулася. А Остап сидів на кухні, похмурий, але вже не злий.
Синку, почала я, тримаючи пиріг перед собою, я не хочу сваритися. Я тебе люблю, хоч ти й забув свою маму. Але я не віддам свою квартиру, бо для мене це дім і пам’ять про батька твого. Та якщо колись захочеш поговорити приходь. Я завжди чекатиму, не лише з пирогом.
Я не чекала відповіді. Поставила пиріг на стіл, провела рукою по синовому плечу і вийшла. На душі було важко, але спокійно: я залишила двері відкритими саме для нього, а не для вимог чи претензій.
Минув місяць тиші. І одного вечора я почула у дверях знайомий ключ. То був Остап. Без слів, зі слізьми, він просто обійняв мене, як у дитинстві. Я зрозуміла: все ще попереду. Бо навіть найдовша відстань між рідними серцями долається одним кроком назустріч.
