Шість років тому ми з дружиною придбали затишну дачу біля Львова. Усе робили своїми руками: ремонтували хату, приводили до ладу город, садили квіти та кущі. Намагалися їздити туди кожної суботи або хоча б раз на два тижні.
Город у нас невеличкий: посадили тільки огірки, помідори, кріп, петрушку, цибулю, кабачки та перець. Не багато, але все, що необхідно.
Разом із хатою до нас дістались кущі малини, кілька видів смородини та аґрусу, а ще багато полуниці. Часом зривав ягоди і брав у город на роботу, пригощав колег. Всі завжди раділи таким частуванням.
Цьогоріч до нашого відділу перевели нову співробітницю Марисю Лисенко. З першого погляду вона здалася чемною і милою. Саме тоді я пригостив її свіжою полуницею. Вона скуштувала і не могла нахвалитись смаком. Почала цікавитись, де саме росте ця полуниця, якою є наша дача. Я із задоволенням розповів їй усе.
Минуло кілька днів, і ось Марисю прийшла до мене з проханням дати їй ключі від нашої дачі її донька хоче поїхати туди з дітьми на декілька тижнів, щоб малеча подихала свіжим повітрям. Аргументувала тим, що нас там усе одно не буде тиждень, а донька у декретній відпустці, хай хоч трохи відпочине від столичної метушні.
Я, звісно, відмовив. Колега образилася, та не наполягала.
Через два тижні до мене підійшла інша співробітниця з того ж відділу та поцікавилась, як дістатися до нашої дачі. Запитав її, чому цікавиться.
Виявилось, Марися запросила її та ще кількох колег на святкування свого дня народження саме на нашій дачі! Але доїхати кожен мав самостійно.
Я був шокований.
Підійшов до Марисі, запитав, що це має значити.
Вона, з усмішкою, відповіла:
Ну що таке страшного, якщо ми відсвяткуємо мій день народження у вас на дачі? Це ж один день, ніхто там залишатися не буде. Тобі ж не шкода, правда?
А мені було шкода. Шкода своєї праці, шкода того, що люди можуть зробити з нашим газоном, клумбами, кущами і хатою.
Додатково, мене навіть не запросили на власне ж «свято», не попросили дозволу.
Я повторив, що не дозволю і ключів не дам. Звісно, Марисю це образило.
Та мені вже байдуже. Ніколи жоден з колег, хоч і часто скуштували мої ягоди, не дозволяв собі такої нахабності, як вона.
Сьогодні я зрозумів: навіть коли ти до людей з душею це не гарантія, що добром і вдячністю тобі відплатять. Треба вміти казати «ні» і не дозволяти переступати межу поваги.
