Слухай, хочу тобі розказати історію, що сталася зі мною та родиною не так давно. От бери чай, бо розмова буде своєю, по-простому, як із рідною людиною.
На другий день наша сусідка знову повисла на нашому паркані. Моя Оксанка підійшла до неї й каже: Маємо купу роботи сьогодні, не зможемо сьогодні побалакати, як учора. А завтра? питає Людмила, цікавість аж в очах блищить. Та завтра те саме. Взагалі, не приходьте більше до нас.
Моя мрія жити в місті, якщо чесно, ні до чого хорошого не привела.
У Оксани була хата в селі під Вінницею, дідівська ще. Як ще теща та тесть були живі, частенько туди їздили. Найбільше мені подобалось, як вони ввечері накривали на стіл прямо у саду, під грушами. Могли сидіти й теревенити до темряви. Завжди так було, як приїжджали. А взимку теща топила грубку. У хаті завжди пахло свіжими пирогами чи варениками. Той запах, памятаю, заповнював увесь дім.
Обидва любили з Оксаною кататися на санках зимою, а ще лижі. Потім теща з тестем померли. Хату не продавали; думали, будемо навідуватись, як колись. Але руки так і не дійшли.
Спочатку справ було повно, потім і зовсім забули про ту хату. Будні, робота все затягло. Роки пролетіли непомітно. Наш син Андрій одружився з Марічкою гарна дівчина, така справжня українка. Вона частенько говорила: Як добре було б літо на селі провести
І ми згадали ту хату. Я з Оксаною перші туди поїхали. Усе зустріло нас, як завжди, тільки трішки занедбане. Ну, думаю, за стільки років може вже й розвалиться, а воно стоїть, тільки обросло пилом. Взялися ми: Оксана хатою зайнялась, я подвір’ям. Виявилось, коли прибрав, все стало, як нове.
На другий день приїхали діти, і Марічка з Андрієм. Всі взялись до справи. До вечора в хаті вже чистота й затишок, а жінки вечерю готують. Я з Андрієм вирішили відремонтувати стіл і ослін під грушею.
Тут бачу: з-під паркану на нас хтось дивиться. Підійшла жіночка каже, купила хату по сусідству нещодавно, хотіла познайомитись. Ми гостинні люди, запросили її до столу. Звати Людмила. Каже, живе тут сама, для доньки купила хату, та з трьома дітьми а вона, мовляв, одна, з чоловіком розлучені. Все розповідає, а я вже слухаю впіввуха, бо тут ні з того, ні з сього щось мені до ноги доторкнулося то ногою Людмила під столом штовхається. Я враз ногу забрав, ніби не зрозумів. А вона своє робить, під столом мого кроє. Збентежився страшно, ніколи зі мною такого не було. Хотів вийти, та так, щоб Оксана не побачила, бо ще щось подумає.
А Людмила далі собі розповідає, не зупиняється. Діти вже нудьгувати почали, а я думаю: хоч би скоріш пішла! Коли збирали стіл, Оксана промовила пошепки: Погана ця Людмила, непутня баба, не нашого поля ягода. Я лиш кивнув з нею не посперечаєшся.
Про те, що було під столом, не сказав нікому, хоч і досі соромно. Думаю, не вперше вона так із чоловіками поводиться.
Вже наступного ранку Людмила знову на нашому паркані. Оксана вийшла, каже: Слухайте, в нас багато справ, тож не до гостей нам. Людмила: А завтра можна? І завтра теж зайняті, будь ласка, не заходьте більше.
Молодець моя Оксана, не розгубилася, все по правді й прямо сказала. Ми все робимо відкрито, не приховуємо, і якщо хтось нам не до душі одразу зрозуміло, спілкування не буде. Я вважаю, так правильно. Ото така історія з нашою сусідкою на Поділлі.
