Власна мама вигнала мене з квартири, бо мій вітчим був їй дорожчий!
Жила я собі з татом до пяти років то були кращі часи мого дитинства, ось чесно. Коли його не стало, мамі, здається, стало байдуже до мене й вона почала «будувати особисте щастя». У вісім років зявився в мене вітчим, пан Іван, який прагнув контролювати навіть, як я шкарпетки складаю, не кажучи вже про маму. Життя захиталося, ніби через калюжі у весняному парку я вже не могла впізнати своє.
Усе було за розкладом, складеним невтомним вітчимом, який роздавав обовязки так щільно, що власне сам нічого не робив «бо втомився на роботі», а як же інакше? Мама ж боялася будь-якого його косого погляду, тому змушувала мене виконувати всю його фантазію аби на нас не гримів своїм баритоном.
Коли вже стала я підлітком Катруся, типова українська дівчина з вічною косою почала я бунтувати. Бо це вже якось дико: повертаєшся зі школи і гайда готуй борщ, мий підлогу, чисть улюблену «Таврію» вітчима і це все під телевізор, де «закохана парочка» ледве перестає натискати кнопки пульта. А за спробу ремствувати відразу ляпас, і лекція про мою «вдячність» за те, що маю такий райський дах.
За словами, крім даху і борщу (якого ще й сама готувала), нічого не було а й натомість, якщо просилася на гурток або на репетитора, сміялися і казали: «Ось заробиш гривні тоді і трать!» Рідко коли я бачила хоч якісь нові джинси. Якщо й купували ще тиждень мені згадували, що я тепер «пани».
І от мені стукнуло 18, ЗНО на носі, мама каже: «Час, Катрусю, шукати собі квартиру! Яка там університет, йди одразу працювати! Бо не можемо тебе більше терпіть.» З нашого містечка хіба що в самогонщики підеш роботи немає, зарплати мізерні. Мріяла все ж поступити, сподіваючись, що батьки схаменуться, коли побачать, як я стараюся. Але мама тиснула дедалі більше, тож замість підготовки до ЗНО я три місяці підносила тарілки в кафешці за 1000 гривень і «чайові» смішно згадати. Насилу вистачило на два місяці оренди хрущовки, їсти було нічого.
Як результат на іспитах провал через прогули, в державний виш не вступила, за контракт грошей у мене не те що не було, навіть на підручники бракувало. Звільнилась з кафе, кинулась шукати щось краще, бо мама і вітчим питали щодня: «Ти коли вже, Катрусю, геть вийдеш?» Одного чудового ранку просто виставили за двері, прихопивши валізу.
Спробувала попрацювати в магазині побутової хімії «надихалась» там парами так, що лікарі розводили руками. Повернулася а мені там вже знайшли на заміну іншу дівчину. Ті робочі дні були як у серіалі: ти міняєш локації, а гаманець так і порожній.
Серед літа якраз збігся мій день народження і тут тітка Галина навідалася. Мовчала я про свої пригоди, але, коли вона спитала по-людськи, не стерпіла й розплакалася. Тітка одразу взяла ініціативу: за день зібрала мене, перевезла до себе, і совість моя заспокоїлася мамина з вітчимом мрія здійснилася.
Тітка Галя допомогла знайти нормальну роботу у книгарні, можна було і книжки читати, і підготуватися до наступного ЗНО. Завдяки їй вже через рік я вступила сама на бюджет до вишу у Львові. Всі ці роки вона була поруч, не дала потонути у відчаї, коли мама з вітчимом нагадували: «Така ж ти невдячна, Катрусю…»
Час минув, я закінчила навчання, знайшла хорошу роботу, вже й мамі з вітчимом дякувати не хочу. А тітку Галю люблю, ціную, вожу з собою на відпочинок у Карпати та навіть у Одесу на екскурсії. І думаю добре, що у найважчий момент у мене була справжня родина, хоч і не та, яку я собі уявляла колись!
