Без моралі
Саші у месенджер прийшов лист у вигляді фотографії аркуша в клітинку. Синя ручка, рівний почерк, унизу підпис: «Дід твій, Микола». Поряд коротке повідомлення від мами: «Він тепер так. Якщо не хочеш, можеш не відповідати».
Саша гортнув фото, збільшив розібрав рядки.
«Сашко, здоров.
Пишу з кухні, в мене тут новий друг глюкометр. Зранку свариться, якщо з’їв лишній кусок хліба. Лікар сказав більше гуляти, а куди я піду, як усі мої вже на цвинтарі, а ти там, у своєму Львові. То вирішив ходити памяттю.
Сьогодні, наприклад, пригадав, як у сімдесят девятому ми з хлопцями розвантажували вагони на вокзалі. Платили копійки, але можна було прихопити пару ящиків яблук. Ящики дерев’яні, з залізними ручками. Яблука кислі, зелені, а все одно свято. Їли їх тоді прям там на насипу, сидячи на мішках з цементом. Руки чорні, нігті у пилу, а зуби скриплять від піску. Але смакота.
Я це до чого? Та ні до чого. Просто згадав. Не думай, я не збираюся вчити тебе жити. У тебе своє, у мене аналізи.
Як схочеш напиши, яка у вас там погода, як сесія.
Твій дід Микола».
Саша усміхнувся. «Глюкометр», «аналізи» як нова мова. Внизу: «Відправлено годину тому». Він встиг подзвонити мамі трубку не взяла. Значить, і справді «тепер так».
Переглянув чат. Останні повідомлення від діда були ще торік: короткі голосові з вітаннями й одне «як там навчання». Саша тоді відповів смайликом і зник.
Тепер він довго дивився на знімок аркуша, потім відкрив поле для відповіді.
«Діду, привіт. Погода плюс три і мокро. Сесія скоро. Яблука зараз сто двадцять гривень за кіло. З яблуками у Львові погано.
Саша».
Подумав, стер «Саша», написав просто: «Внук Сашко.» і відправив.
За кілька днів мама переслала ще одне фото.
«Сашко, доброго дня.
Твій лист отримав, тричі перечитав. Вирішив відповісти з подробицями. Погода у нас така сама, тільки без твоїх львівських калюж зранку сніг, до обіду вода, ввечері вже крига. Я вже двічі ледь не впав, видно, ще не пора.
Як вже мова зайшла про яблука. Розповім тобі про свою першу справжню роботу. Було мені двадцять, влаштувався на завод у цех. Виготовляли деталі для ліфтів. Грізно, шумно, повітря важке. Комбінезон сірий, як не переш не відстирається. Пальці у скалках, під нігтями олія. Але я пишався маю перепустку, проходжу контроль, як дорослий.
Найкраще було не зарплатня, а обід: наливали борщ у важкі миски. І якщо прийшов раніше ще й хліба дадуть. Сідали гуртом, мовчали. Не тому, що не було про що, а бо сил не мали. Ложка важча за ключа.
Ти, певно, зараз за ноутом та думаєш, що це вже історія камяної доби. А я от думаю: був я тоді щасливий, чи просто часу не мав задуматися.
Ти що робиш, окрім сесії? Десь працюєш? Чи у вас зараз усі стартапи вигадують?
Дід Микола».
Саша читав листа, стоячи в черзі за шаурмою. Навколо лайки, суперечки, з колонок волає реклама. Він ловив себе, що перечитує про борщ і важкі миски.
Відповідає, спершись на прилавок.
«Дідусь, привіт.
Працюю курєром. Ношу їжу, інколи документи. Перепустки нема, лише додаток, який увесь час глючить. Але і я інколи їм у робочий час. Не краду, просто ніч не дійду додому. Купую щось дешевеньке, їм у підїзді або в машині в знайомого. Теж мовчки.
Щодо щастя не знаю. Я теж не встигаю задуматися.
Хоча борщ у їдальні звучить непогано.
Внук Сашко».
Хотів додати щось про «стартапи», але передумав: нехай дід сам уявить.
Наступний лист був коротший.
«Сашко, привіт.
Курєр це серйозно. Я тебе уявив тепер інакше. Не як хлопця за компютером, а як того, хто весь час поспішає у кросівках.
Раз уже ти про роботу розповім, як на будові підпрацьовував. Це було між змінами в цеху, коли грошей не стає. Тягли ми цеглу на п’ятий поверх вузькими деревяними сходами. Пил ліз у ніс, у вуха, у рот. Ввечері приходив, знімав чоботи, а з них сипався пісок. Баба твоя лаялась: каже, весь лінолеум зіпсував.
А найдивніше, памятаю не втому, а от одну дрібницю. На будові працював дядько, звали Йосипович. Приходив перший, сідав на перевернуте відро й чистив картоплю. Складав у стару каструлю. В обід ставив на електроплитку по всім поверхам тягло вареною картоплею. Їли руками, солили з паперового кулька. І як здавалося, смачнішого нічого не існувало.
От сиджу зараз на своїй кухні, дивлюсь на пакет картоплі з магазину а вона вже не та. Може, справа й не у картоплі, а у віці.
Ти що їж, коли втомишся? Не з доставки, а справжнє, своє.
Дід Микола».
Саша не відповідав відразу думав. Пригадав, як минулої зими, після дванадцятигодинної зміни, купив у цілодобому магазині пельмені, зварив їх у гуртожитській каструлі, де хтось до нього варив сосиски. Пельмені розлазились, вода стала каламутна, але він стоячи біля вікна доїв усе столу не було.
Через два дні таки написав.
«Дід, привіт.
Коли стомлений, найчастіше їм яєчню. Два-три яйця, іноді з ковбасою. Сковорідка у нас страшна, але справу робить. У гуртожитку нема свого Йосиповича, зате є сусід, який постійно щось підпалює й лається.
Ти багато пишеш про їжу. Ти тоді був голодний чи зараз?
Внук Сашко.»
Одразу пожалкував за останнє речення здалося різким. Та назад не відкрутиш.
Відповідь прийшла швидше, ніж зазвичай.
«Сашко.
Про голод добре питання. Я тоді був молодий, весь час хотів їсти. І не лише борщ і картоплю. Хотів мотоцикл, нові черевики, окрему кімнату без татових кашлів ночами. Хотів, щоб поважали. Щоб зайти в магазин і не перераховувати копійки. Щоб дівчата дивились, а не проходили повз.
Зараз їм нормально. Лікар навіть сварить, що забагато. Пишу про їжу, бо її можна торкатись, її легко згадати. Смак супу простіше описати, ніж відчуття сорому.
Оскільки ти питав розкажу історію. Без висновків, як ти любиш.
Двадцять три мені було. Вже зустрічався з твоєю майбутньою бабусею, але все хиталося. На заводі оголосили, що шукають людей у бригаду, яка поїде на Північ. Гроші там тоді давали добрі, можна було за кілька років назбирати на машину. Я загорівся. Вже уявляв, як повернусь у місто й свою «Жигулі» під вікнами бабусі.
Але тут бабуся каже не поїде. Тут мама хвора, робота, подруги. Не витримає там, у темряві та холоді. А я їй сказав, що вона мене тягне вниз. Якщо любить мусить підтримати. Сказав грубше, та не буду повторювати.
Я поїхав сам. За пів року перестали писати одне одному. Повернувся через два з грошима, з машиною. А вона вже з іншим. Довго потім усім розповідав, що вона зрадила. Що я для неї, а вона
А якщо чесно вибрав гроші й метал, а не людину. Й довго ще робив вигляд, що це єдино правильний вибір.
Отакий у мене був апетит.
Ти питав, що я відчував. Я тоді відчував себе дуже важливим і впевненим. А потім роками робив вигляд, що нічого не відчуваю.
Як не хочеш, не відповідай. Розумію, тобі зараз не до старечих спогадів.
Дід Микола».
Саша перечитав кілька разів. Слово «сором» сиділо як гачок. Він ловив себе, що шукає у міжряддях виправдання, але дід його не дав.
Відкрив вікно для нових повідомлень, написав: «Ти шкодуєш», стер. Написав: «А якби залишився», стер. В результаті відправив зовсім інше.
«Дід, привіт.
Дякую, що ти це написав. Не знаю, що відповідати. У нас у родині про бабусю говорять так, ніби вона завжди була тільки «бабуся», без іншого варіанта.
Я не засуджую. Нещодавно і сам вибрав роботу, а не людину. Була в мене дівчина. Якраз влаштувався курєром, почали ставити кращі зміни. Я весь час на роботі. Вона казала ми не бачимося, ти постійно у телефоні, ти втомлений, ти зривaєшся. Я казав треба потерпіти, потім стане легше.
Потім вона сказала втомилася чекати. Я відповів це її проблема. Теж сказав негарно, та не буду цитувати.
Тепер, коли ночами грію яєчню у гуртожитку, думаю: теж обрав гроші й доставку, а не людину. І теж роблю вигляд, що це було правильно.
Мабуть, це в нас родинне.
Саша».
Лист діда був цього разу вже не на клітинку, а в лінійку. Мама прислала голосове: «У нього скінчилась зошит».
«Сашко.
Ти гарно сказав «родинне». У нас взагалі люблять списувати на рідню: пє бо дід пив, кричить бо баба сувора була. А насправді кожен раз усе одно сам обираєш. Просто зізнатися у цьому страшніше, ніж придумати спадковість.
Після Півночі думав: ось вона, нове життя машина, кімната в гуртожитку, у кишені гривні. А вечорами сідав і не знав, куди себе діти. Друзі роз’їхалися, в цеху новий бригадир, удома пил і старе радіо.
Якось приїхав до будинку, де жила твоя не-стала бабуся. Стою навпроти, дивлюсь на вікна. В одному світло, в другому темно. Стояв, поки не змерз. В якийсь момент побачив, як вона з коляскою виходить. Поряд чоловік, за лікоть тримає. Говорять, сміються. Я сховався за дерево, мов хлопчисько. Стояв, поки не зникли за рогом.
Тоді вперше зрозумів: ніхто не зраджував. Я обрав своє, вона своє. Тільки визнати це зміг років за десять.
Ти пишеш, що обрав роботу, а не дівчину. Може, ти вибрав не роботу, а себе. Може тобі важливіше зараз витягнути себе з боргів, а не ходити у кіно. Це не добре, не погано. Просто факт.
Знаєш, що найдошкульніше? Що ми не вміємо казати прямо: «зараз мені це важливіше за тебе». Придумаємо великі слова, а потім усі у сумі.
Пишу це не для того, щоб ти біг її вертати. Не знаю, треба чи ні. Просто, може, колись ти стоятимеш під чужим вікном і зрозумієш, що можна було чесніше.
Твій старий дід Микола».
Саша сидів на підвіконні у коридорі гуртожитку, телефон грів долоню. За вікном машини розбризкували калюжі, хтось курив на ґанку. З сусідньої кімнати чулися баси.
Довго не знав, що відповісти. Згадав, як стояв під її вікнами, коли вона вже не брала слухавку. Дивився на фіранки, на світло думав ось зараз вона відведе штору, побачить його. Не відвела.
Він написав:
«Дід, привіт.
Я теж стояв під вікном. Теж ховався, коли побачив, як вона виходить з кимось іншим. В нього рюкзак, в неї пакет із магазину. Вони сміялися. Я думав мене викреслили. А зараз читаю тебе і думаю: може, це я сам вийшов.
Ти кажеш, зрозумів це за десять років. Я сподіваюсь, що в мене вдасться швидше.
Я не побіжу її вертати. Напевно, просто спробую перестати вдавати, що мені байдуже.
Внук Сашко».
Далі лист був вже про інше.
«Сашко.
Ти питав про гроші. Тоді не відповів, бо не знав, з якого боку зайти. Спробую зараз.
У нашій сімї гроші як погода: про них говорили лише коли вже зовсім біда, або коли раптом щось гарно вийшло. Твій тато малим якось спитав, скільки я заробляю. Якраз взяв підробіток, отримав більше, ніж завжди. Я гордо назвав суму, він очі витріщив: «То ти багатий?» Я засміявся, кажу дурниці.
Пройшло пару років, мене скоротили. Зарплата менша вдвічі. Тато знову питає, скільки отримую. Кажу суму, а він: «А чого так мало? Ти гірше працював?» Я на нього накричав. Сказав: нічого ти не розумієш, невдячний! А він просто числа порівнював.
Я ще роками згадував цю розмову і думав: саме тоді я його навчив не питати мене про гроші. Він виріс і справді ніколи не питав, просто мовчки підробляв, коробки тягав, техніку комусь лагодив. А я вічно думав сам здогадайся, як мені важко.
З тобою не хочу повторити цю помилку. Тому кажу прямо: пенсія мала, та на ліки й їжу вистачає. На машину, звісно, вже не назбираю, але й не потрібно. Коплю зараз хіба на нові зуби старі вже не служать.
Ти як? Даєш собі раду? Не тому кажу, що зараз стану перекидати гроші й купувати тобі шкарпетки. Просто хочу знати ти не голодуєш і не спиш на підлозі?
Якщо соромно писати, відпиши просто «нормально» я зрозумію.
Дід Микола».
Саша відчув, як щось стиснулося під ребрами. Згадав, як у дитинстві питав у батька, скільки він заробляє, і отримував у відповідь або жарт, або роздратоване «потім узнаєш». Виріс із відчуттям, ніби гроші це щось сором’язливе, про що питати не можна.
Довго дивився на текст, потім набрав.
«Дід, привіт.
Я не голодую і не сплю на підлозі. Маю ліжко, навіть матрац не ідеальний, але нормальний. За гуртожиток плачу сам так з батьком домовлені. Іноді затримуюся з оплатою, але ще не виганяли.
На їжу вистачає, якщо не скуповувати зайвого. Коли зовсім туго, беру більше змін потім мухаю зомбі. Але це мій вибір.
Мені якось ніяково, що ти питаєш, а я не можу спитати у тебе: «а тобі вистачає?» Але ти вже написав.
Чесно, мені було б простіше, якби ти відповів просто «в мене все норм», без пояснень. Але я розумію, що це я так звик, що дорослі в сімї нічого не розповідають.
Дякую, що сказав про гроші.
Саша.»
Довго тримав телефон у руках, тоді додав ще одне повідомлення:
«Якщо тобі коли-небудь захочеться щось купити, а пенсії не стане скажи. Не обіцяю, що зможу, але хоча б знатиму».
Відправив, доки не передумав.
Відповідь діда була кособока, рядки заносило вбік.
«Сашко.
Прочитав твоє про «якщо не стане». Спершу хотів написати, що мені нічого не треба. Що я старий, мені аби таблетки. Потім хотів пожартувати, мовляв, як закортить, попрошу внука новий мотоцикл.
А тоді подумав: усе життя вдавав із себе кріпкого чолов’ягу, усе сам. А в старості боїшся попросити внука про дрібничку.
Скажу так: якщо мені колись дуже буде треба щось, чого не можу дозволити постараюсь не робити вигляд, що це дрібниці. Але на зараз у мене є чай, хліб, таблетки й твої листи. Не пафос по списку.
Знаєш, думав ми зовсім різні. Ти зі своїми отими додатками, а я зі старим приймачем. А тепер читаю і бачу, спільного більше, ніж здається. Обоє не любимо просити. Обоє прикидаємось байдужими, хоча це не так.
Раз уже так чесно, відкрию те, чого в сімї не кажуть. Не знаю, як ти до того.
Коли твій батько народився, я не був готовий. Якраз лишень влаштувався на нову роботу, дали нам нарешті кімнату в гуртожитку, думав ось уже заживемо. А тут дитина. Крик, пелюшки, ночі без сну. Я приходжу з нічної, а він реве. Я злився. Раз, коли не замовкав, кинув пляшку в стіну з такою злістю, що розбилася. Молоко потекло підлогою. Баба твоя заплакала, малий верещить, а я стою й думаю: втекти б.
Я не втік. Але потім роками робив вигляд, що то просто зірвалося. Насправді ж, то був момент, коли я мало не пішов. А пішов би ти б це не читав.
Навіщо це тобі? Може, щоб зрозумів дід твій не герой і не приклад. Я звичайний, інколи хотілося все кинути.
Якщо захочеш, можеш не писати. Я зрозумію.
Дід Микола».
Саша читав то холодно, то гаряче всередині. Дід у його уяві лишався завжди чимось схожим на старий плед і запах мандаринів на Різдво а став справжнім, з іншим відтінком. Утомлений чоловік у кімнаті, немовля, плач, молоко на підлозі.
Він згадав, як минулого літа, підробляв у дитячому таборі, накричав на малого, що нити не переставав. Схопив за плече сильніше, ніж треба. Малий розплакався, Саша не міг спати всю ніч думав: з мене вийде жахливий батько.
Довго сидів над пустим вікном. Пальці самі написали: «Ти не чудовисько». Стер. «Я все одно тебе люблю». Знову стер, розгубився від такого слова.
Врешті відправив:
«Дід, привіт.
Я не перестану писати. Я не знаю, що відповісти на таке. У нас таке не кажуть. Ні про крик, ні про бажання піти. Усі мовчать або жартують.
Минулого літа працював в таборі. Був там хлопчик, що весь час нив, просився додому. Я якось не витримав і накричав так, що сам себе злякався. Потім цілу ніч думав, що я погана людина, що мені не можна мати дітей.
Те, що ти написав, не робить тебе гіршим. Воно робить тебе справжнім.
Я не знаю, чи зможу бути колись так само чесний зі своїми дітьми, якщо вони будуть. Але, мабуть, принаймні спробую не робити вигляд, що завжди правий.
Дякую, що тоді не пішов.
Саша.»
Натиснув «відправити» і вперше зловив себе на тому, що чекає відповіді не як ввічливості, а як чогось свого.
Через два дні мама вже не прислала фото, а просто написала: «Освоїв голосові, але просив тебе не лякати. Я переписала».
На екрані з’явився новий знімок: аркуш у лінійку.
«Сашко.
Читав твій лист і думаю: ти вже сміливіший, ніж я у твоєму віці. Ти хоча б визнаєш, що тобі страшно. Я у ті роки робив вигляд, що мені все байдуже а тоді жбурляв меблі.
Я не знаю, чи будеш хорошим батьком. І ти не знаєш. Це видно тільки з часом. Але вже те, що питаєш, важливо.
Ти написав, що я для тебе справжній. Мабуть, це найкращий комплімент, що мені колись казали. Зазвичай я у сімї «упертий», «буркотливий», «з характером». А справжнім усе життя мене ніхто не називав.
Раз зайшли вже так далеко спитаю. Якщо тобі набриднуть мої історії скажи. Можу писати рідше чи лише на свята. Не хочу задушити минулим.
І ще якщо колись захочеш приїхати от просто так, без причини я вдома. Є вільний табурет і чиста чашка. Перевіряв.
Дід Микола».
Саша усміхнувся зі слів про чашку. Він уявив цю кухню, табурет, глюкометр на столі, пакет картоплі коло батареї.
Відкрив камеру, сфотографував свою гуртожитську кухню: у кадрі мийка з посудом, та сама «страшна» сковорідка, пачка яєць, чайник, дві чашки (одна з відбитим носиком). На підвіконні банка з виделками.
Надіслав фото дідусеві і підписав:
«Діду, привіт.
Ось моя кухня. Табуреток дві, чашок вистачає. Якщо коли-небудь захочеш приїхати отак, я теж буду вдома. Ну, майже вдома.
Ти не набрид. Інколи я не знаю, що відповісти, але це не означає, що не читаю.
Як хочеш розкажи не про роботу й не про їжу. Про щось, чого нікому не розповідав не через сором, а бо не було з ким.
С.»
Він натиснув «відправити», і вперше в житті запитав старшого отак напряму.
Телефон поклав поруч, і екран згас. На плиті тихо шкварчала яєчня. За стіною хтось сміявся. Саша перевернув яйця, вимкнув газ і сів на свій табурет, уявляючи, як колись навпроти на такому ж сидить дідусь тримає чашку та розповідає історію вже не на аркуші, а вголос.
Він не знав, чи дід приїде справді, та що буде далі. Але від думки, що маєш людину, якій можна надіслати фото своєї брудної кухні і просте «а ти як» у грудях стало спокійно і трохи тісно.
Він взяв телефон, відкрив чат і просто дивився на історію повідомлень. На клітинку, на лінійку, на свої короткі «С.». Потім поклав екраном донизу аби нічого не пропустити, якщо спливе нове повідомлення.
Яєчня захолола, але він доїв до кінця не поспішаючи, ніби ділив цю страву з кимось іще.
Слова «люблю» у листуванні не зявлялися, але між рядками вже щось було і цього доки вистачало обом.
