Сидиш вдома цілими днями і нічого не робиш після цих слів я вирішила його провчити.
Ще до весілля я чула від подруг, що чоловіки відразу після одруження починають вважати дружину своєю власністю й демонструють справжню вдачу. Але, як і кожна наївна дівчина, я була впевнена, що мій Тарас не такий. До шлюбу він завжди дбав про мене, боявся образити навіть словом, хотів, щоб я була поряд кожної миті. Я помилялася, як і багато хто з нас. Справді, чоловік, завоювавши жіноче серце, змінюється.
Через декілька місяців після весілля мій чоловік почав говорити прикро про мою маму. Йому не подобалося, що вона часто телефонує, що заходить раз на тиждень. Я поступилася йому: хвилювалася за збереження сімї, тому попросила маму не дзвонити та не приходити, сама знаходила моменти зв’язатися з нею, коли він був не вдома. Та це було лише початком. Коли я завагітніла й втратила роботу (треба було дотримуватись постільного режиму через загрозу вагітності, тому мені не продовжили контракт), чоловік почав закидати мені:
«Ти ж цілі дні вдома, нічого не робиш!» докоряв він. Знову мовчала я ж була вагітна, а раптом його це дратує настільки, що він піде?
Через півтора року після народження нашої донечки Соломії Тарас почав вимагати, щоб я ставилася до нього як до якогось князя. Коли він повертався з роботи, я мала стояти на порозі, подавати капці, а на кухонному столі вже гаряча вечеря й усе до столу. За дитину він не відповідав, вважав, що це жіночі обовязки.
Я виснажилася остаточно. Зібрала речі, взяла Соломійку і поїхала до мами в Київ. Два місяці не спілкувалась із чоловіком. Життя тривало я повернулася на роботу, виглядала краще з дня на день. Одного вечора він прийшов до нас: схудлий, у старенькому одязі, опустився навколішки та просив прощення.
Я сказала йому: «Тобі слід записатись на кулінарні курси. І коли я повернуся, ти маєш готувати та прибирати дім разом зі мною». Тарас погодився, але побачимо, чи зміниться.
