Мені вже 60 років, і за два місяці мені виповниться 61. Це не якась кругла дата, не 70, не 80, але для мене це важливо. Хочеться відсвяткувати. Не просто нашвидкуруч купленим тістечком чи вечерею «аби як», а справжнім, продуманим святом: вечеря з гарним сервіруванням, прикрашені стільці, офіціанти, легка музика. Мрію про щось, що змусить мене відчути себе живою, цінною, вдячною за всі випробування, які я пройшла.
Але дітям це не подобається.
Я маю двох дорослих синів. Обидва досі живуть зі мною зі своїми родинами та дітьми. У хаті завжди гамірно: телевізор, галас малечі, суперечки дорослих. Звісно, я їх люблю але спокою вже не маю. Тиша для мене то майже згадка. Я завжди в оточенні, завжди хтось поруч. Завжди.
Вони працюють, але по факту витрати лягають на мене. У мене є пенсія, трохи грошей, що залишилися після чоловіка, і невеличкий бізнес, якого я ще тримаюся. Я оплачую комунальні, закупівлі, ремонти, і дуже багато разів даю «тимчасову допомогу», яка вже стала постійною.
Мені ніколи не було важко допомогти.
Турбує зовсім інше: що вони вирішують замість мене.
Коли я сказала, що хочу справжнє святкування, вони почали переконувати, що це марнотратство. Що у такому віці не варто витрачати гроші на столи, святкові стільці та офіціантів. Що ці кошти краще віддати їм на інвестиції, на потреби, на щось «корисне». Говорили так, ніби я не здатна розпоряджатися власними грошима.
Я пояснювала, що нічого не позичаю і думаю про це давно. Але мене не чули. Все одно наполягали це зайва розкіш.
Один із них сказав:
Мамо, це вже не для тебе.
Я навіть не думала, що ці слова принесуть мені такий біль.
Вперше задумалася про те, про що навіть ніколи не казала вголос. Що хоч іноді хочу побути наодинці у власному будинку. Що мені бракує ранків без галасу. Хочеться повернутися додому а вітальня не заповнена людьми. Що хочу сама вирішувати, і не виправдовуватися.
Бувало навіть, думала сказати їм пошукати свою оселю не через образу, а бо відчуваю, що свою місію виконала.
А тоді мучить провина.
Бо чи не вийде, що я егоїстка?
Не хочу сваритися. Не хочу нікого «виганяти» з хати заради одного вечора. Просто не впевнена, чи маю право вимагати свята для себе. Чи маю право на тишу. Чи є сенс витрачати свої гроші й на себе.
Пишу ці рядки, бо не знаю, що робити Чи варто наполягати, чи знову поступитися дітям. Чи влаштувати святкування наперекір їхнім запереченням.
А ви що думаєте я хибно вчиняю, що хочу відсвяткувати день народження так, як бажаю я? Що мрію про дім і гроші, які буду вирішувати використовувати лише я, а не всі разом?
