Ти впевнена, доню?
Соломія накрила мамину руку і тихо усміхнулася.
Мамо, я кохаю його. І він мене кохає. Ми поберемося, в нас буде сімя, все у нас буде гаразд. Ви ж розумієте?
Батько відсунув тарілку з недоїденим борщем і суворо подивився у вікно. Його мовчання тягнулося вічність, хоч для Соломії то були нескінченні миті.
Тобі лише девятнадцять, нарешті сказав він. Про навчання потрібно думати, про професію, а не про весілля.
Тату, я впораюся, Соломія говорила спокійно, хоча всередині все стискалося від бажання довести їм, переконати бачити те, що бачила вона. Ростислав працює, я вчуся. Ми не просимо вас нас утримувати. Просто хочемо бути разом. Хочемо сімю.
Батько лише похитав головою, але промовчав.
Вони не схвалювали цього. Соломія бачила це по стиснутих вустах тата, по тому, як мама нервово рівняла серветку на столі. Але й не забороняли теж. Мабуть, памятали себе у тому віці. А може, знали заборонити тільки підштовхне її зробити навпаки.
Весілля справили у травні скромно, без розмаху, але так тепло, що Соломія й досі згадує той день із щемливою радістю. Ніяких ресторанів на сотню людей, жодних лімузинів чи голубів. Зате щастя було на двох.
Медовий місяць провели у Затокі. Тиждень бо більше Ростислава не відпустили б з роботи та й грошей особливо не було. Але ця коротка відпустка стала для Соломії чарівною бульбашкою, відірваною від реальності: довгі ранки, сніданки на балконі маленького номера, вид на море, вечірні прогулянки набережною і поцілунки, ніби завтра кінець світу.
А потім почалося життя. Справжнє, без романтики. Орендована однокімнатна біля станції “Лівобережна” взимку тягнуло з пластикових вікон, а сусіди згори шуміли так, що тремтіла люстра. Ростислав вирушав на роботу о сьомій, Соломія поспішала на пари, вечорами зустрічалися втомлені, розігрівали щось на вечерю і засинали, ледве торкнувшись подушки.
Та навіть ця рутина здавалася правильною, справжньою.
Через пів року батьки подзвонили й попросили приїхати на вихідних. Соломія гадала, що сталося: в уяві перебирала всілякі варіанти від жахливих до смішних. А вони посадили її з Ростиславом на кухні, налили чаю й мовчки підсунули конверт.
Це вам, сказав батько, дивлячись десь убік. На житло. Хоч маленька, зате своя. Не треба чужим платити.
Соломія дивилася на конверт, і не могла змусити себе взяти. В грудях зібрався клубок, а в очах защипало.
Тату… почала вона, але він лише відмахнувся.
Бери вже, не вигадуй. Вважай, то весільний подарунок. Запізнілий.
Квартиру знайшли за місяць двадцять вісім квадратів на третьому поверсі панельки у спальному районі. Вікна у двір, крихітна кухня, суміщений санвузол. Для когось нічого особливого. А для Соломії цілий особистий простір, який облаштовувала з якимось особливим щастям: сама вибирала шпалери, домовлялася з майстрами, вішала штори і розставляла по підвіконню вазони з ринку.
А ще через рік, коли Соломія перейшла на третій курс, її підкосило дивне самопочуття. Спершу гадала зїла щось не те. Потім що втомилася після сесії. Купила тест просто “про всяк випадок”.
Дві смужки проявились чітко.
Соломія сиділа на краєчку ванни й дивилася на той шматочок пластику, який розвернув життя на сто вісімдесят градусів. Третій курс, до диплому ще два роки, щойно трохи стали на ноги. Як? Чому саме зараз?
Ростислав прийшов із роботи, одразу відчув щось не те. Соломія віддала йому тест мовчки.
Він подивився на ці дві смужки довго, а потім підняв на неї очі і в них було щось таке, від чого у Соломії перехопило подих.
Залишаємо, тихо сказав Ростислав, але впевнено.
Ростю, я на третьому курсі, як же я
Залишаємо, повторив він і стиснув її долоні у своїх. Візьмеш академку. Я буду працювати. Витримаємо. Це ж наша дитина, Соломіє.
Вона плакала, уткнувшись носом в його плече. Від страху, невідомости, гормонів. Але й від щастя, яке пробивалось крізь увесь цей жах, мов трава крізь асфальт.
Академку оформила без проблем.
Михасик народився у березні, коли ще лежав брудний сніг, але вже пахло весною. Три двісті ваги, пятдесят один сантиметр. Соломія дивилася на цього крихітного чоловічка в себе на руках, на зморщене обличчя, і не могла повірити, що це реальність. Що це її син, її й Ростислава.
Щастя було таким величезним, що, здавалося, груди зараз розірвуться.
Зміни підкрадалися непомітно, як перший мороз. Учора ще тепло, а сьогодні вже пари з рота.
Ростислав став повертатися пізніше. Спершу на пів години, потім на годину Соломія перестала рахувати. Заходив у квартиру, кидав куртку й ішов повз дитяче ліжечко навіть не зиркнувши. Колись він спершу хапав Михасика на руки, цілував з маківки, жартома гудів у живіт. Тепер ніби не було дитини.
Ти хоч із сином привітайся, якось не витримала Соломія.
Ростислав скривився, ніби сказала щось незручне.
Він спить. Я що, заради тебе будити маю?
Михасик не спав. Він лежав і дивився на тата темними очима, такими схожими на його власні. Але Ростислав цього не помічав. Або не хотів помічати.
Потім почалися зауваження. Спершу ненароком, ніби випадково, і Соломія вмовляла себе, що щось не так зрозуміла.
Ти в цьому збираєшся виходити? спитав він якось.
Соломія глянула на себе звичайні джинси, светр.
А що не так?
Та нічого він недомовив, але скривився настільки явно, що й слів не треба.
Ставало дедалі гірше. Вже без натяків.
Ти взагалі дивишся у дзеркало? кинув якось ввечері, коли Соломія перевдягалася до сну. Розповніла, обвисла. Тобі не двадцять два, а всі пятдесят.
Ці слова били в самісіньке серце. Вона стояла серед кімнати в старій ночній сорочці не могла вдихнути. Так, після пологів не встигла повернутись у форму, але ж
Ростю, та я ж лише ту весну народила, її шепіт здавався жалюгідним.
Рік минув! Інші за три місяці стрійні ходять, а ти
Він махнув рукою і вийшов. Михасик заплакав у ліжечку, злякавшись голосів.
Успокой його! гукнув Ростислав з кухні. Вічно реве неможливо спати!
Соломія взяла сина на руки, пригорнула, зарилася носом у його мяке волоссячко. Сльози текли по щоках і капали на маківку. Михасик поступово стих, а вона все стояла і гойдала його та саму себе у темряві кімнати.
Розказати було нікому. Вірніше, могли б батькам. Та щоразу, коли брала трубку у свідомості виникало тата: «Тобі девятнадцять. Треба навчатись.» Вони застерігали. Вона не послухалась. Подумала всіх розумніша, що любов усе переможе.
І як тепер? Приїхати з піджатим хвостом, визнати, що були праві, а вона дурна захоплена дівчинка, яка зламала собі життя? Уявляла мамині сльози й татковий мовчазний погляд й клала телефон назад. Сама заварила кашу сама й розгрібай.
Того дня Соломія гуляла з Михасиком у дворі, пройшлася до скверу під кленами, а там, шукаючи у сумці вологі серветки, згадала, що залишила перекус для сина вдома.
Довелося повертатися.
Відкрила двері своїм ключем, думала візьме сирок і одразу назад. Але в коридорі стояли чужі туфлі. Жіночі, на підборах, лаковані, яскраво-червоні.
Ноги самі понесли далі, хоч розум волав: “Не йди, не дивись, розвернись!”
Двері в спальню були прочинені.
Вона побачила більше, ніж хотіла б. Чужа жінка в її ліжку, на її простирадлах. І Ростислав, який навіть не ворухнувся.
Він глянув на Соломію з роздратуванням, ніби вона муха, що залетіла невчасно.
А чого ти хотіла? кинув. Себе запустила. Я що, маю терпіти? Мені двадцять пять я чоловік у розквіті сил, а вдома жінка, на яку страшно глянути.
Соломія стояла у дверях, тримаючись за одвірок, бо йти не мала сили. Жінка на ліжку затягнула ковдру під самий підборідок, дивилася вбік, ніби це її не стосувалось.
Збирайся. Свій голос Соломія не впізнала: низький, хрипкий. Забирайся з мого дому. Негайно.
Жінка похапцем збирала свою одежу. Ростислав дивився на це з кривою усмішкою.
Не істерій, сказав він, коли за тією зачинились двері. Драма, аякже. Всі так живуть, і нічого. Це нормально.
Нормально?!
А що? Думаєш, батько твоєї матері не зраджував? Думаєш, один я? Половина чоловіків так! І жінки терплять, бо розуміють із дитиною куди підеш? Він підвівся, натягнув джинси. Кому ти потрібна, Соломійко? З “багажем” таким? Давай без сліз.
Не пригадує, як опинилася в коридорі, як вдягла Михасика, як викликала таксі лише дивилась у вікно і машинально гладила сина по спині, а всередині було вигоріле місце.
Двері відчинила мама. Побачила доньку й одразу все зрозуміла. Просто обійняла її міцно, як у дитинстві, коли Соломія падала і верталась додому з розбитими колінами.
Мамо, я почала Соломія, але мама похитала головою:
Потім. Все потім. Заходь.
Батько вийшов на шум. Подивився на дочку, на онука. Лице стало камяним.
Що трапилося?
Соломія розповіла уривками, зі сльозами, плутаючись у словах: про холод, зауваження, червоні туфлі, про “кому ти потрібна з дитиною”. Тато слухав мовчки. Потім підвівся, хутко натягнув куртку.
Їдемо.
Куди? не зрозуміла вона.
До нього.
Тату, не треба, я сама
Михасика залиш з мамою. Поїхали.
Двері відчинив Ростислав так, ніби нічого й не відбулося. Батько зайшов, оглянувся, потім повернувся до зятя й тихо, але так, що мороз по шкірі, сказав:
От що. Зараз ти збираєш свої речі й ідеш. З квартири моєї доньки. Яку ми з матірю купили. За наші гроші. Тобі тут більше не місце.
Ростислав намагався щось заперечити про спільно нажите майно, про свої права, але тато не дав договорити.
Права? Поговоримо про права, про те, як ти з дочкою поводився, як водив у її дім чужих. Батько підійшов ближче, і Ростислав відступив. Через пів години ти тут ще будеш викличу поліцію. І знай, у мене грошей вистачить на хороших адвокатів, щоб згадував це все життя. А тепер забирайся.
Ростислав мовчки зібрав речі й вийшов. Соломія залишилася стояти біля стіни, дивлячись, як за ним зачиняються двері.
Чому ти одразу до нас не приїхала? спитав батько, коли лишились вдвох.
Я думала Ви ж попереджали. Я боялася, що скажете сама винна.
Батько подивився так, що в Соломії знову защипало в носі.
Ти наша донька. Моя дівчинка. Завжди можеш прийти до нас. Завжди, чуєш?
Соломія кинулася йому на груди й довго, невтішно плакала, вимиваючи з себе все болюче за останні місяці.
…Два роки потому Соломія сиділа на підлозі у своїй квартирі і спостерігала, як Михасик старанно будує вежу з кольорових кубиків. Диплом про вищу освіту отриманий заочно, з відзнакою лежав поруч. На телефон надійшло повідомлення про зарахування аліментів у гривнях.
Михасик підвів голову і посміхнувся їй усмішкою, такою схожою на Ростислава. Але це вже не боліло.
Мамо, дивисі!
Бачу, синку. Гарна вежа.
За вікном заходило сонце, заливаючи кімнату теплим помаранчевим світлом. Соломія дивилась на сина й усміхалася. Усе вийшло. Не зовсім так, як мріялось колись але вийшло.
