Мені сорок один рік, і будинок, у якому я живу, колись належав моїм бабусі з дідусем. Вони завжди зливались із голосами поколінь, і після того як вони залишили цей світ, тут залишилась моя мати, а вже коли й вона стала далекою згадкою, на мене впав цей будинок, як старий рушник, просочений спогадами. У домі панувала тиша, порядок, а спокій розливався по кімнатах, як мед. Я працюю щодня, повертаюсь додому сама, під моїми кроками деревяна підлога глухо стогне. Здавалося, ніщо не могло змінити цей невидимий уклад, але це було тільки до тієї дивної миті, коли я вирішила «допомогти».
Два роки тому мені зателефонувала далеказнайома родичка Тетяна. По голосу потекли дощі, вона ридала, казала, що розлучилася, залишилася з маленьким сином і тепер, ніби перекотиполе, не має житла. Просила пустити її «на кілька місяців», доки все владнається. Я погодилася: все-таки кров, та й уявити, як це вплине на мене, не могла. На початку все було майже звично вона зайняла одну кімнату, трохи додавала до витрат, рано йшла на роботу. Її син Мирослав залишався у сусідки через стінку. Здавалося, так буде завжди.
Минуло три місяці Тетяна залишила роботу. Мовляв, тимчасово, шукає щось краще, а дім починала заповнювати її присутність. Весь день вона сиділа вдома, Мирослав більше не бігав до сусідки тепер весь простір заповнювався його фантомними іграшками та дивним сміхом. У кожній кімнаті ніби пурхали невидимі ляльки й мячі. Я поверталась із роботи, а у вітальні миготіли незнайомі обличчя, такі ж примарні, як тіні на стіні. Коли попросила її хоча б попереджувати про гостей, на мене сипалася злива нарікань «ти перебільшуєш», «це також і мій дім». Але від того він не ставав світлішим.
З часом її внески стали розчинятися, як цукор у чаї. Спочатку казала зараз немає, потім віддасть пізніше. Я почала платити за все: комуналку, покупки, навіть за те, що ламалося. Одного непогожого вечора повернулася додому і побачила, що меблі перекочували в іншому порядку. Вона сказала так затишніше. Питаю: чому не порадилася? А вона образилась і мовила, ніби я холодна, чужа, не розумію, що таке сімя.
Все стало ще більш напруженим, коли виявилось, що вона приводить свого «колишнього». Того самого, від кого, за її словами, тікала всю ніч і півдня, мов тінь від сонця. Він зявлявся увечері, ночував на дивані, приймав душ, їв борщ. Якось я застала цього чоловіка у власній кімнаті, він виправдовувався: «Потрібно було взяти куртку». Я ледве стрималась. Попередила, що так тривати не може, що мають бути хоч якісь береги. Вона почала кричати, плакати, згадувати, як я її прийняла у скрутний момент.
Пів року тому я спробувала призначити день, коли все завершиться. Вона відрізала: «Не можу, нема гривень, Мирославу до школи тут іти зручно, як ти можеш мене виставити?» Я відчула, як навкруги стискається простір, як вулики з думок і тривоги. Я вже не відчувала, що живу у власному домі. Заходила навшпиньки, щоб не розбудити Мирослава, їла борщ у спальні, аби не чути криків, і все частіше залишалась надворі, спостерігаючи, як від мого дому на ніч викочуються тіні.
Я ще тут мешкаю, але вже не відчуваю цього житла. Вона поводиться, наче будинок її. А гроші витікають щомісяця з мого гаманця, мов вода крізь решето, і мене звинувачують в егоїзмі, коли прошу бодай трішки ладу. У мене болить від цієї нескінченної марної боротьби. Я ніби питаю себе уві сні: що робити, коли власний дім перетворився на чужу казку, що не дає прокинутися?
