А скільки твій колишній аліменти платить?
Катерина аж захлинулася чаєм. Питання вразило, наче грудка снігу в обличчя посеред літа. Здавалося б, нічого особливого, а все одно боляче.
Олена Петрівна сидить навпроти й чекає відповіді. На столі поволі вистигає пиріг, який Катерина спеціально спекла до приходу свекрухи. З яблуками Олена Петрівна саме такий любить. Хоча зараз це здається зовсім не важливим.
Ми все тримаємо під контролем, намагається усміхнутися Катерина, але губи не слухаються.
Я питаю не просто так.
Ну Це дуже особисте
Олена Петрівна відсуває горнятко, складає руки на скатертині. Її пальці з акуратним бежевим манікюром мерехтять по тканині.
Катрусю, я ж не з цікавості питаю. Миколка ж цього року у перший клас пішов, правда?
Катерина киває, вже розуміючи, куди хилить свекруха. Та й насправді розуміла це давно, просто не хотіла собі зізнаватися.
Форма, підручники, рюкзак гуртки, продовжений день усе це гроші чималі. Олена Петрівна згинає пальці, перелічуючи. Витрати зросли, так?
Так, тихо визнає Катерина.
І хто більше платить? Батько Миколи чи мій Степан?
Кухню огортає липка, важка тиша. За вікном сигналить машина, десь вище сміється дитина, а тут, у цій маленькій кухоньці з фіранками, які Катерина власноруч шила навесні, повітря загуще стало.
Катерина ковтає повітря.
Ми справляємось, ще раз повторює, і власні слова звучать безсило. Степан не нарікає.
Олена Петрівна хмикає різко, майже як кішка, якій наступили на лапу.
Звичайно не нарікає. Він у мене терплячий, в батька пішов. Вона підводиться, поправляє кофту. Бо, схоже, це мій син вас усіх утримує. І тебе, й твого Миколу.
Олено Петрівно
Та свекруха вже рушила в коридор. Катерина пішла навздогін, не знаючи, що казати, чи треба взагалі виправдовуватись? Вони ж сімя. Степан сам запропонував, сам захотів, сам
Олена Петрівна одягає плащ, перевіряє сумку. Озирається і в її погляді вже не сердитість, лише втома й ще щось, чого Катерина не може визначити.
Пошукай підробіток, Катрусю, каже свекруха, голос її помякшав, але від цього Катерині лише гірше. Я сина не для того ростила, щоб він чужу дитину забезпечував.
Двері зачиняються.
Катерина стоїть у передпокої й дивиться на килимок із написом «Ласкаво просимо».
…Ввечері квартира наповнюється звичайними звуками: Микола складає у своїй кімнаті конструктор, Степан гримить посудом на кухні. Звичайний вечір звичайної родини. Але розмова з Оленою Петрівною крутиться у думках Катерини, як заїжджена платівка.
Вона дочекалася, поки Микола заснув. Вони зі Степаном лишилися на кухні, Степан гортає новини на планшеті, виглядає спокійним, домашнім у розтягнутій футболці. Катерина вже майже передумала щось питати, майже.
Степане, Катерина сідає поруч, а тебе все влаштовує? Ну ти не вважаєш, що забагато витрачаєш на Миколу?
Степан відкладає планшет, дивиться на неї.
Катю, ти про що?
Просто питаю.
Він повертається до неї всім тілом, і в його виразі щира розгубленість, від чого Катерині стає трохи соромно.
Микола мій син, каже Степан, і для нього це очевидно. Не важливо, що в документах написано. Я його виховую і люблю. Витрати то дрібниці, про це і мови нема.
Катерина киває й усміхається саме цих слів їй хотілося почути. Але десь у глибині душі оселився маленький крижаний червячок. Слова свекрухи, такі болючі й несправедливі, раптом стали вагомими. Вїлися скалкою.
Минуло пів року
Катерина сидить на краю ванни, дивиться на дві смужки, не вірить очам. Потім показує Степанові, і він підхоплює її на руки, кружляє коридором, мов хлопчина. Микола стрибає поруч, питає, що відбувається, і дізнавшись, що стане старшим братом, одразу заявляє хоче сестричку й навчить її збирати лего.
Вагітність минула легко, непомітно. У березні народилася Сонечка, маленька, зморщена, з очима Степана й носиком Катерини. Микола дотримав слова годинами сидів біля ліжечка сестри, оберігав сон і заспокоював усіх, хто говорив занадто гучно.
Катерина думала, що тепер усе складеться. Що Олена Петрівна побачить онуку, стане добрішою, прийме їхню сімю. Помилилася.
Свекруха прийшла в гості через два тижні після виписки. Соня спала в ліжечку, Микола був у школі, на кухні сиділи лише Катерина, Степан і Олена Петрівна.
Олена Петрівна відкладає горнятко.
Катрусю, ти тепер у декреті, так? починає свекруха. Виходить, у сімї доходи зменшилися. А видатки на Миколу лишились. Як компенсуватимете?
Катерина ніби випала з реальності. В грудях порожнеча, і дихати важко.
Думаю, тобі варто подзвонити батькові Миколи, продовжує Олена Петрівна, не помічаючи, як невістка поблідла. Нехай підніме аліменти чи щось додасть зверху. Це ж його обовязок дбати про дитину. Скільки можна мого Степана експлуатувати
Степан раптом гепає долонею по столу, чашки підстрибу ють, ложка падає.
Мамо, його голос Катерина не чула ніколи, годі.
Олена Петрівна розпрямила плечі, губи стиснула миттєво з нападу перейшла в захист, наче справжній полководець.
Степане, я ж турбуюсь про тебе й Сонечку, її голос ображено дзвенить. Хіба це злочин? Я мати, я маю право хвилюватися!
Про що хвилюватись? Що я щасливий? Що маю сімю?
Про те, що витрачаєш гроші й сили на чужу дитину! Олена Петрівна розводить руками. У тебе ж тепер є рідна донька! А ти досі утримуєш його.
Катерина стискається на стільці: «його». Її Миколу, який обожнює Степана, називає його татом, малює листівки на свята «його».
Микола мій син, твердо вимовляє Степан. Мені байдуже, що там у свідоцтві. Я його виховую, я його люблю, і він для мене, як Соня. Ми сімя, мамо. І якщо ти цього не розумієш це твоя проблема.
Олена Петрівна різко встає, стілець вдаряється в холодильник.
Ти руйнуєш собі життя! кричить, зриваючись на вереск. Погубиш себе заради цієї заради неї й її дитини! Не для того я тебе виховувала!
З дитячої долітає плач спершу тихий, далі голосніше. Сонечка прокинулася від криків.
Катерина схоплюється й біжить до доньки, залишаючи всю кухню, свекруху й чоловіка, який продовжує щось говорити. Вона гойдає Соню на руках, шепоче щось лагідне, обіймає, поки та заспокоюється.
Десь в глибині квартири лунає звук грюкнутих дверей, стіни, здається, здриґаються разом із Катериною.
Настає тиша.
Сонечка тихо сопе на маминому плечі. Катерина стоїть у дитячій, боїться поворухнутись, озирнутись, не знає, як усе завершиться.
Двері скриплять. Степан заходить обережно, обличчя втомлене, але спокійне. Обіймає Катерину з донькою міцно, й вони так стоять довго-довго.
Мама складна людина, нарешті каже він, ховаючи губи у волосся дружини. Але не дозволю їй псувати тобі настрій. Вона поки не навідуватиметься.
Катерина підіймає голову, дивиться на чоловіка, і в очах щемить від сліз. Вона лише мовчки киває.
Вони впорались. Їхня маленька родина вистояла.
