Хто зна, куди поверне ріка долі
Вже минув цілий місяць, відколи Ярослав став якийсь задумливий, мовчазний з дружиною Любомирою. Вона спостерігала за ним і думала:
Занедужав, певно занедужав, а йому ж скоро сорок пять, ювілей чекає, зібралися святкувати у кавярні. Тягти б його за руку до лікаря у мене там знайомий терапевт. Щоби аналізи всі здав, що треба
Своїми здогадками й клопотами Любомира ділилася з найкращою подругою Ганною, а та раптом відповіла:
Мій Остап, як закохався й звязався з чужою жінкою, також ходив ніби хворий.
Ну й скажеш, Ганю. Хіба твоєму Остапу рівнятися з моїм Ярославом, махнула рукою Любомира.
А чим твій Ярослав кращий за мого Остапа?
Та й не кращий. Твій Остап красень, жартівник, до жінок прудкий, чи не так? А мій Ярослав двох слів докупи не зєднає, навіть вийти за мене заміж я сама йому запропонувала молодою. І якби сама не переїхала, досі б, може, не одружився.
Минулого року Ганна зловила Остапа з якоюсь жінкою. А Любомира її втішала:
Та кинь того Остапа, займися собою, перестань рюмсати й побіжи геть того зрадника.
Ганна дала волю всім переживанням: вигнала Остапа, стала ходити по кавярнях, фліртувала з чоловіками, стригла волосся коротко всім розповідала: «поміняла образ». А Любомира жахалася не такої допомоги їй радила! Хотіла, щоб подруга записалася на якісь курси, опанувала танці чи спортом зайнялася.
Та Ганна Остапа згодом пробачила. А от Любомира не могла подругу зрозуміти.
Я би свого Ярослава ніколи не пробачила, подумки твердила вона.
З Ярославом Любомира давно одружена, вже майже двадцять шість років минуло. Одне про одного все знають, стільки пережито вкупі, виростили двох синів, ось-ось би онуків чекати. Не старі ще, а час святкувати ювілей чоловіка. Вже й із родичами радилася, та чоловікові повідомить згодом.
Побралися Любомира й Ярослав ще перед закінченням університету. Познайомились у поході. Навчались на різних факультетах, виявилося, що з одного міста. На четвертому курсі разом поїхали в Карпати недобір студентів, от і сів увечері біля вогнища скромний Ярослав, на нього і звернула увагу Любомира. Спершу соромилась, потім подружились. Вона навіть узяла над ним шефство, сорочку якось зашивала, як той зачепив на гілці.
Ярослав же носив її важкий наплічник, так і стали друзями. Потім перейшли на побачення, і дружба поступово переросла в кохання. Любомира залагодила все сама першою зізналася у почуттях. Згодом і Ярослав несміливо мовив:
Любомиро, здається, я теж у тебе закохався.
Тоді жити нам разом. Я перевезу речі до тебе й одразу подаємо заяву до рацсу, він і не перечив.
Переїхала Любомира до Ярославової квартири, де той мешкав із бабусею Ганною. Тішився найбільше батько Ярослава, бо бабуся Ганна його мати, а Ярославова мама зі свекрухою ніколи не порозумілась. Не хотіла вона за бабусею доглядати, а добросердний Ярослав переїхав бабуся хвора була. Тепер Любомира доглядала за нею.
Ярославчику, казала бабуся Ганна, твоя Любочка така хазяйновита руки золоті! Це дружина тобі, не зрони. Як тільки одружитеся квартиру перепишу на вас. Ціни її, Ярославчику.
Вже невдовзі побралися. Бабусі не стало. Сини народились один за одним: старшому вже двадцять три, молодшому двадцять один. Життя йшло розмірено у відпустки разом із дітьми, все спокійно. Та останнім часом Ярослав став сам не свій. Якось виголосив:
Можна сказати, життя пролетіло, а ми нічого путнього й не побачили, лю… обурилась Любомира.
Ярославе, ти що таке балакаєш? Жодної відпустки дома не сиділи: і на Шацьких озерах були, і в Одесі на морі, Карпатами мандрували, навіть у Туреччині двічі відпочивали. Дітей виростили, ось-ось онуки підуть.
Це інше, змахнув рукою чоловік, і замовк, дивно якось глянувши на дружину, але вона цьому ваги не надала.
Вона думками в інших турботах.
Ярославе, може, запросимо на твій ювілей Максима й Ніну, друзі ж, нехай і в іншому місті живуть?
На який ювілей? здивувався чоловік.
Свій, тобі ж скоро сорок пять посидимо в кавярні.
Та невже, я й не відав, що ти все вже рішила, знову дивно зиркнув Ярослав.
Ось сіла Любомира на дивані, вже третю годину сама, у підлогу втупилась, сліз нема.
Ніколи не думала, що таке зі мною трапиться, терзалась вона.
Ярослав сьогодні прийшов з роботи рано, вона навіть не чекала. Останні півтора року завжди затримувався, звикла вже.
Привіт, сказав чоловік і сів на кухні, навіть шкіряної куртки не знявши.
Привіт, Ярославе, куртку скинь, руки помий, будемо вечеряти, звичний тон.
Ярослав сидів мовчки, голову опустив.
Любомиро, я йду від тебе, прости, тихо промовив.
Що значить йдеш? Куди? Знімай куртку, ти, може, хворий? Я вже й подумувала То нічого, підемо до лікаря.
Ярослав підняв погляд, подивився в очі дружині.
Я цілком здоровий, тут лікар ні до чого. Я Я закохався. Уже два роки зустрічаюся з колегою з нашого відділу.
Молодицю знайшов? гостро спитала Любомира.
Ні, не молодша, не красуня, звичайна жінка справжня.
А я хто, Ярославе? здивовано вигукнула вона.
Ти? знизав плечима, а ти, ти ти моя хазяйка, а я для тебе песик на ланцюгу. Не можу кроку без тебе ступити. Все вирішуєш за мене де відпочивати, що вдягати, як святкувати, навіть на футбол не пускаєш, бо вважаєш, що там нічого робити, а я люблю футбол.
Та я ж для тебе старалась, почала вона, але Ярослав перебив її:
Всю зарплату віддаю тобі, усім керуєш ти, грошей маєш видаєш мені на каву й цигарки. Любомиро, тобі не спадало на думку, як це для чоловіка жити так принизливо? Не можу з колегами випити по пиву, зайти в бар дрібязку в кишені нема, мовив спокійно, тихо, як звик.
Любомира опустилася перед ним навпочіпки, зазирнула у вічі.
Але ж, Ярославе, завжди все так було. Чого ти раптом збунтувався? Добре, хочеш грошей матимеш на свої зустрічі з хлопцями, ходитимемо разом на футбол. Вибереш у магазині речі купимо, як скажеш.
Ярослав дивився на неї дивним поглядом.
Любомиро, ти нічого так і не зрозуміла, підвищив голос, і їй стало дивно. Я хочу жити своїм життям, сам вирішувати, що їсти, куди ходити. Нікуди не можу потрапити без тебе, власного простору не маю. Ти навязуєш свої думки а я чинити опір не можу. Але хіба так має бути вічно? Я неначе під опікою, а ти за мене все вирішуєш.
Ой Боженьку, а вона хіба не така? гірко спитала Любомира.
Ні. Вона справжня жінка. Дозволяє мені піклуватися про неї, бути чоловіком, ти це розумієш?
Ніколи Любомира не бачила такого Ярослава. Наче ожив, розквітає Відчула: Ярослав і справді закохався. Як колись, у молодості.
Але ж так не повинно бути, думала вона, у наші літа. Ганьба! Що собі дозволяє? Господи А вголос:
Ярославе, заради миттєвого захоплення ти руйнуєш сімю. Що люди скажуть? Опамятайся. Всі вважають, що у нас зразкова родина.
Які люди? Яка зразкова?
І тут Любомира відчула: це бунт. Справжній переворот. А нічого не може вдіяти. Навіть сльози повалилися, чого зроду не було з нею.
Любомиро, ти плачеш? здивувався він.
Вона обійняла чоловіка за плечі. Але Ярослав був невблаганний: відсторонив її руки, зайшов до кімнати, зібрав якісь речі й з чемоданом вийшов за двері. Любомира залишилася в тиші.
Невже я гадала, що доля так круто розвернеться? З заможної й шанованої жінки, я стала самотньою. А попереду старість. На старість років залишуся сама
Подзвонила Ганні, та стрімголов прибігла, підтримувала, як могла.
Любцю, нам ще жити й жити. Згадуєш, радила мені всілякі курси? Не знадобились! Остап повернувся, вибачення просив, любов це пусте було. А твій Ярослав ще, гляди, теж повернеться, хоча в душі Ганна не сподівалася: Ярослав інший, не такий, як Остап.
Ні, Ганю, мій Ярослав не повернеться Такого наговорив мені, що ні, не повернеться. Ярослава треба знати.
Коли подруга пішла, Любомира довго сиділа, в підлогу вдивляючись, не знала, що собою робити. Кому відтепер про щось дбати, ким керувати, роздавати свої поради. Мусить звикати до самотності. А може, щось і зміниться. Хто ж зна, куди ще поверне ріка долі? Може, ще до іншого берега її прибєВранці, коли тиша настирливо нашіптувала про порожнечу, Любомира встала, ніби наважившись на щось важливе. Вона підійшла до дзеркала, довго вдивлялася у відображення ці зморшки біля очей, сувора лінія губ, руки, що звикли тримати все під контролем. У голові зринають слова Ярослава: “Дозволь мені бути чоловіком…”. А колись, у Карпатах, вона любила його не за те, що він підкорив її, а за те, що був поруч, делікатний, тихий, трохи розгублений і такий відданий.
Вона вдихнула на повні груди. Уперше за багато років її не пов’язувала чужа воля, не стискали думки про дітей, про сусідів та про “що люди скажуть”. Вперше за все життя залишилась сам-на-сам із собою. Було лячно, але водночас зявилося щось нове легкість, що проситься в душу. І болем, і надією.
В обід вона пішла до парку, де, ще молодою, Ярослав освідчився їй у коханні. Сіла на лавку й бачила, як падає листя тріпоче, кружляє, лежить на землі. Люди сміялися, хтось гуляв із собакою, хтось підтримував під руку літню жінку. Життя тривало.
Раптом вона подумала: от він, новий розділ. Якщо Ярослав повернеться хай буде, не повернеться теж обживеться новий простір. Можливо, вперше у житті, варто запитати себе: чого хочеш ти, Любомиро? Може, знову гори, мандрівки, танці чи малювання? Або нове, незвідане знайомство? Вперше за багато років вона дозволила собі мріяти не про інших, а про себе.
Вона піднялась із лавки, усміхнулась сама собі крізь сльози, крізь біль. Пружина болю дозволила відпустити минуле. Вона повільно рушила додому, лишаючи за спиною тінь учорашньої Любомири, а попереду ріка долі, така ж неспокійна та вільна, як вона сама. І хто зна, куди вона ще заведе?
