Сьогодні знову не могла заснути, тому вирішила записати свої думки в щоденник. Так стається останнім часом усе частіше.
Я із чоловіком Олексієм віддала свій київський двокімнатний синіві й переїхала жити у село під Житомиром. Тепер наш Назар із дружиною, Юлею, мешкають у квартирі, а ми – на власній землі.
Я вийшла заміж рано, у двадцять три. Була вже вагітна Назарчиком. Ми з Олексієм тоді тільки закінчили педагогічний університет. Наші родини не могли похвалитися статками. Не було ні багатого тата, ні дядька з грошима усе зробили самі.
Дуже швидко після заміжжя обидвоє влаштувалися на роботу. Від народження Назар був на штучному годуванні, бо чи то від хвилювання, чи через одноманітне харчування у мене молоко зникло. Вже у 11 місяців ми відвели Назарчика до ясел. Там його навчили їсти ложкою, самостійно засинати, проситися на горщик. А ми мусили працювати.
Жили спочатку знімно, потім ледь нашкребли на однокімнатну квартиру. Через кілька років із зекономленого купили двокімнатну. Але ж ми обидва з села, душа прагнула власного обійстя. Зрештою, років пять тому купили ділянку біля Житомира. Олексій власноруч поставив невеличкий цегляний будинок з двома кімнатами, обладнали плитою, провели газ, облаштували город, купили меблі.
І здавалось живи та тішся. Нам лише по 46. Нарешті могли трохи подумати про себе.
Але все пішло інакше. У Назара, як і в нас колись, спрацювала молодість. У 23 він вирішив женитися на Юлі, дочці дуже заможних людей. Вони обоє вчилися на юридичному, зблизилися на другому курсі. Почалися приготування: Юля вимагала дорогий ресторан, білу автівку, медовий місяць, окрему квартиру.
Мене часто мучили докори сумління, що ми не давали досить любові Назара. Дитинство у садочку, школа потім. Ми постійно працювали. «Вчителі завжди для чужих дітей», жартували колеги. Назар швидко привчився бути самостійним, бо й бабусі-дідусі жили далеко. Ми прагнули хоч чимось компенсувати гарні іграшки, якісний одяг, оплата репетиторів, навіть машину подарували на 18 років.
І ось настав час весілля. Ми з Олексієм вирішили допомогти дітям серйозно: витратили всі збереження на святкування й дали їм у подарунок двокімнатну квартиру у Києві. Думали: нехай не знають тих труднощів, які були у нас. Батьки Юлі, звичайно, витратили ще більше хутра, золото, меблі. У них величезний будинок під Києвом, усе вишукано.
З часом Назар почав усе менше спілкуватися. Спочатку приїздив раз на місяць, потім і зовсім перестав дзвонити. Мій шваґро влаштував його на роботу у престижну фірму.
Одного разу я випадково зустріла нашу сусідку у магазині на базарі. Вона сказала, що Назар із Юлею вже давно не живуть у нашій квартирі: мешкають у її матері, а наше житло здають в оренду через агентство. Олексію стало погано просто на місці
Я подзвонила Назару. Він відповів злісно, мовляв, дарували ж квартиру, тож не лізьте. Кинув у трубку, що ми вчителі, завжди були бідними, і що йому було соромно за батьків. Додав, що все життя відчував свою другосортність, порівняно із заможною родиною дружини.
Ми з чоловіком вирішили не миритися з цим. Звернулися за консультацією до адвоката і дізналися, що договір дарування не оформлений офіційно. Отже, Назар не мав права здавати житло без нас. Вирішили не судитись із сином, попросили орендарів переселитись за місяць. Добре, люди потрапили порядні, все зрозуміли, дали нам час.
Ми повернулися у Київ, облаштували все по-новому. Та втратили звязок із сином. Олексіїв біль не проходить у мене всередині те саме. Може, пройде час, і ми з Назаром знову будемо родиною. А поки що записую ці рядки, намагаюсь прийняти все, що з нами сталося.
