Кіт спав із дружиною. Притискався до неї спинкою й відштовхував мене всіма чотирма лапами. А вранці дивився нахабно й насмішкувато. Я ремствував, та нічого вдіяти не міг. Улюбленець, бачте. Лапочка й сонечко. Дружина сміялася, а мені вже зовсім не до сміху було.
Саме цій «лапочці» смажилася рибка, потім дбайливо витягали кісточки, а хрустку румяну шкірочку складали маленькою гіркою поряд із теплими, ще паруючими шматочками на його мисочку.
Кіт скосив на мене очі криву посмішку намалював, наче мовив:
Ти, мовляв, невдаха, а справжній улюбленець і господар тут я.
Мені ж залишали ті шматочки риби, якими гидував цей вусан. Коротше кажучи, знущався надомною як міг. А я мстився по-своєму: то обережно відтисну від тарілки з рибкою, то посуню з дивана. Суцільна війна.
Часом у мої тапці й черевики підкладалися «міни сповільненої дії». А дружина, засміявшись, казала:
Не треба його ображати, й гладила свого сончика. Сірий кіт подивлявся на мене поблажливо й згори. Я зітхав. А що вдієш? Дружина ж у мене одна і тут говорити нема про що. Витримував. Але того ранку
Тим ранком, коли збирався на роботу, почув із передпокою розпачливий крик дружини. Кинувшись туди, побачив таке: шість кілограмів розпушеної шерсті, гострих кігтів і неймовірно нахабного настрою кидалися на дружину, як бик на червоне.
Побачивши мене, звір маминістично стрибнув мені на груди так, що я, відлетівши з коридору, балакнувся об підлогу. Вскочивши на ноги й схопивши стільця, виставив його, як щит, і потягнув дружину за руку до спальні. Кіт, перескакуючи, вдарився об ніжку стільця й скрикнув розпачливо гучно, аж різонуло вухо.
Та це його не спинило. Він все атакував, поки двері спальні не зачинились за нами. Ми притулились за дверима, слухаючи зашипування позаду. Потім почали замазувати численні подряпини спиртом і йодом із домашньої аптечки. Стоячи у спальні, дружина дзвонила на роботу й пояснювала, що наш кіт здурів і весь час до крові дряпає, тому доведеться їхати, замість роботи, до лікаря. Після неї я подзвонив начальнику й слово в слово повторив те саме. І в цей момент
Здригнулась земля, хитнуло дім потужно й зітхаючи. На кухні тріснуло й висипалось скло, у ванній тріснула зовнішня шибка. Я впустив телефон на підлогу. Запанувала гнітюча тиша. Забувши про кота, ми з дружиною вибігли в кухню й виглянули у вікно.
Перед будинком чорніла величезна яма. Навкруг валялись уламки то були залишки газової мікроавтівки сусіда, навантаженої кількома балонами. Вочевидь, саме вона мала нещастя вибухнути. На стоянці перекинуті машини безпорадно крутили колесами, наче черепахи перевернуті, а вдалині лунали сирени «швидкої» та поліції.
Приголомшені, ми з дружиною водночас озирнулись на кота.
Він сидів у куточку, тулячи до грудей зламану праву передню лапку й тихенько нявкав від болю.
Дружина зойкнула й кинулась до нього, взяла на руки й міцно притисла до грудей. Я хапнув із кишені ключі від машини, і ми бігли сходами, перескакуючи через дві, забувши про ліфт. Сім поверхів прожогом ні слова ані від мене, ані від дружини.
Пробач вам, ті, хто постраждав від вибуху, але у нас був свій поранений.
На наше щастя, машина стояла з тильного боку будинку. Стрибнули й помчали до знайомої ветеринарки. Душу шматували власні коти під пісню Миколи Леонтовича «Щедрик», що у той момент лунала по радіо зовсім не до речі.
За годину, вийшовши від лікаря, дружина несла своє коштовне сонечко, а він показував усім відвідувачам ветеринарної клініки перебинтовану лапу. Дізнавшись про пригоду, люди схоплювалися зі своїх місць і гладили нашого кота.
Вдома дружина одразу взялась готувати коту улюблену рибку. Просмажила, як він любить, витягла всі кісточки, а румяну шкірочку склала акуратною гіркою. Мені, як завжди, дісталися залишки.
Кіт, кульгаючи, підійшов до тарілочки й глянув на мене, насупившись від болю. Хотів було намалювати чудернацьку гримасу зневаги, та лиш біль у нього вийшов на мордочці.
Я був заклопотаний, поспішав. Але, закінчивши, підійшов до тарілки кота й поклав туди свою частину риби, вже очищену від кісточок.
Кіт подивився на мене здивовано, піджав лапку й тихенько, запитально нявкнув.
Я взяв його на руки, притис до лиця й сказав:
Може, я й невдаха, але коли маю таку дружину й такого кота я найщасливіший невдаха на світі.
І поцілував його у вусату морду.
Кіт замуркотів й легенько головою штовхнув мене в щоку. Я опустив його на підлогу, і, стиснувши зуби від болю, він взявся їсти свою рибку. А ми із дружиною, обійнявшись, радісно дивилися на нього.
Відтоді кіт спить лише зі мною. Щоночі заглядає у вічі, і я лише про одне Бога прошу: дай мені побільше років бачити поруч і його, і мою Марічку.
І більше нічого не треба. Чесне слово.
Бо в цьому і є справжнє щастя: навіть у буденних негараздах знайти тепло, що подарують тобі твоя родина й твоя тварина.
