58-й день, і я вже зовсім не знаю, як поводитися із сусідкою через дорогу.
Живе Марфа Іванівна прямо навпроти нас, і враження таке, що все її дозвілля це спостереження за кожним моїм кроком. Вона в курсі, коли приходить доставка з Нової Пошти чи «Сільпо», чи це продукти чи гаряча піца, скільки пакетів несуть і хто саме виходить їх забирати. Кур’єр затримається хоча б на кілька хвилин уже на ранок у дворі гуляють плітки про це, наче то надзвичайна подія загальнонаціонального масштабу.
Але цим її контроль не обмежується. Вона помічає, коли я виношу сміття, скільки пакетів у руках, у який день. Якщо одного тижня я винесу дві торби, а наступного три, обовязково почую, що «щось багато зібралося». Якщо пропущу день, бо просто не було що викидати знову коментарі. Навіть раз підійшла і без жодного сорому запитала: «А ти не викидаєш їжу, бува?» Я стояла і думала: як узагалі мої побутові справи стали справою цілої вулиці?
Моя собачка Луна окрема тема. Не вівчур і не агресивна, але лає, коли хтось підходить до хвіртки. Усе привід для скарг. Може навідатись спеціально, щоб сказати, ніби собака «дуже голосно» голосила, коли мене не було вдома. Дивує, що вона завжди знає, котра година це було, скільки разів і з якої причини, по її думці. Іноді здається, ніби вона краще за мене розбирається в рутині нашої оселі.
І чоловік, Олег, також під наглядом. Якщо повертається пізніше з роботи зранку вже чую: «Ви пізно спати лягали», або «Олег майже вночі повернувся». А якщо раніше обов’язково спитає, чи не захворів, або може, з роботи вигнали. Коментує все: у приватних розмовах, а потім ця інформація розлітається серед сусідів і вертається до мене вже зовсім перекрученою.
Моя шістнадцятирічна донька Соломія також під збільшувальним склом. Якщо виходить з подругами Марфа Іванівна рахує, скільки осіб зайшли і скільки вийшли. Якщо в нас гості, то вона спостерігає, хто прийшов, о котрій і коли пішов. Одного разу переказала сусідці, буцімто «твоя дочка аж надто часто гуляє», ніби йдеться про власну дитину. Довелося мені відверто висловитися, бо для мене це велика неповага.
Найважче те, що йдеться не про нову сусідку. Вона тут усе життя як і я. Хата залишилася від мами (царство їй небесне), я єдина дочка, маю обожнювану сімю, і не збираюся кудись зїжджати. Люблю свій дім, свою історію, простір і незалежність. Проблема не в місці, проблема у вимушеному співіснуванні з людиною, яка не розуміє особистих меж.
Сьогодні дійсно не знаю, як упоратися далі. Пробувала ігнорувати, була ввічливою, часом різкою нічого не допомагає. Вона завжди поруч: спостерігає, робить висновки, розносить коментарі. Хочу зрозуміти: як у нас, по-українськи, зберігати спокій і не дати такій людині руйнувати твій внутрішній світ, але й не допустити великого скандалу?
Може, хтось із вас скаже, як не втратити самоповагу чи затишок, коли у твоєму житті так багато чужих очей?
