Квартиру купив мій син, стверджує свекруха
Цей сон почався наче весняна повінь: я, Соломія Петрівна, вперше побачила свого майбутнього чоловіка в туманному коридорі університету у Львові. Було нам по двадцять, обидва студенти, і навколо витає запах свіжозавареної кави з буфету та далеких лекцій, що плутались у сні, наче мякі ниточки.
Я помітила його відразу, Андрій виділявся силою та розумом, але найважливіше теплою людяністю. Спершу ми просто дружили, мов дві ластівки у весняну ніч, але невдовзі я відчула, що між нами простягається щось глибше. Ми стали парою, і, як у дивному сні, я й досі памятаю ті дні: львівські дворики, дощі, які лились не з неба, а з підлоги, ростуть каштани крізь книги.
За рік Андрій зробив мені пропозицію, і ми одружились скромно, у вузькому колі рідних, гріючись словами й варениками з сиром. На пишне весілля грошей бракувало, але щастя було багато, як маку у куті.
У другий рік шлюбу Андрій пішов працювати. Спершу жили у гуртожитку запах фарби, сусіди, які весь час замикають двері уві сні. Власна квартира здавалася далекою мрією, мов трамвай, який не приїжджає. Та сталося диво, як у сні: після смерті моєї бабці я успадкувала 100 000 гривень, а Андрій ще трохи відклав. Ці гроші дали нам змогу взяти невеличкий кредит на двокімнатну квартиру, адже ми мріяли про велику родину.
Минуло десять років у цьому квартирантському сні, але діточок у нас так і не зявилось. Якось Андрій наштовхнувся на біду: на його роботі, на великому заводі десь під Тернополем, зчинилася плутанина, і господар люто показав пальцем на Андрія, який був головним бухгалтером. Виник суд мов темна віра, що реальність викривляється: Андрія вирокують, садять за ґрати на чотири роки, як злодія, хоч він лише виконував накази начальника.
Я бігала Львовом у пошуках адвокатів, захищала й боролась, але все марно документи густо списані, як старі вірші, і невинного Андрія оголошують винним. Я намагалась у всьому його підтримати, але скоро відчула, як сама тоншу у цьому сні. Одного разу, у світлій кімнаті, мені наснився візит його мами Ганни Василівни.
Свекруха стоїть на моєму порозі, як сторож з минулого, і каже: «Ти тут більше не житимеш! В усьому ти винна! Андрій купив цю квартиру сам, а ти нічого не маєш.» Я стовпіла, моє мовчання запеклося у повітрі, як крига на Дністрі.
Як виявилось, перед тим, як його забрали, Андрій дав матері довіреність, а вона, користуючись цим, видала виписки з банку все, як у паперовому лабіринті: щомісяця кошти на іпотеку йшли з рахунку Андрія. Свекруха стверджує, що цих паперів достатньо, щоб суд вирішив: я не маю жодного стосунку до квартири.
Стою, мов у тумані, між стінами, де двері зникають, тріщать піаніно без клавіш і пахне яблуками, які ніколи не зріють. Я розгублена і не знаю, як вибратись із цього сну.
