Мій чоловік завжди казав, що мені бракує жіночності. Спочатку це були легкі зауваження мовляв, якби я частіше користувалася косметикою, вдягала сукні, більше була «ласкавою». Я ж такою ніколи не була. З дитинства була практичною, прямолінійною, далекою від марнославства. Я працювала, вирішувала складні питання, робила те, що потрібно. Він познайомився зі мною саме такою. Я ніколи не прикидалася іншою.
З часом ці слова стали лунати все частіше. Він почав порівнювати мене з жінками, яких ми бачили у Facebook, з дружинами своїх друзів, з колегами. Говорив, що я більше схожа на друга, ніж на дружину. Я слухала, ми сперечалися, а потім поверталися до звичного життя. Я не вважала це чимось серйозним. Мені здавалося, це просто різниця у поглядах, як буває у всіх.
Але в день, коли ми прощалися з моїм батьком, для мене все раптом стало набагато гострішим. Я була розбита. Не могла ні спати, ні їсти, ні думати ні про що, крім того, як буде проходити поховання. Я вдягла перші-ліпші чорні штани й светр, не нафарбувалася, нічого особливого не зробила з волоссям. Просто не було на це сили.
Перш ніж ми вийшли з дому, чоловік подивився на мене і запитав:
Ти так підеш? Може, хоча б трохи приведи себе до ладу?
Я не одразу зрозуміла. Кажу: мені байдуже, як я виглядаю, я тільки-но втратила тата. А він у відповідь:
Та я розумію, але люди ж дивляться. Ти виглядаєш зовсім занедбаною.
У грудях щось боляче стиснулося, ніби хтось стиснув моє серце у жмені.
На похороні він поводився як завжди. Підходив до знайомих, приймав співчуття, був серйозним. До мене ж був дуже стриманим. Не обіймав, не торкався, майже не питав, як я почуваюся. Коли ми пройшли повз дзеркало у вітальні, він тихо промовив, що мені варто «зібратися», бо тато не хотів би бачити мене в такому стані.
Вже після похорону, коли ми повернулися додому, я спитала чи це справді єдине, на що він звернув увагу в той день. Чи не помітив він, що я спустошена? Він лиш відповів, що я перебільшую і кожна жінка повинна залишатися доглянутою «навіть у такі моменти».
З того дня я стала дивитися на нього по-іншому.
Але залишити його не можу.
Відчуваю, що не зможу без нього.
Життя часом ставить нас перед вибором: чи відмовитися від себе задля спокою інших, чи захистити своє серце. Варто памятати справжнє тепло й підтримка не ховаються за зовнішністю, а лише за щирістю та розумінням. Саме у важкі хвилини люди показують, ким вони є насправді. І це найголовніше.
