Зараз мені сімдесят, і я стала матірю ще тоді, як і думати не вміла про себе. Вийшла заміж зовсім молодою, і від першого дня вагітності все моє життя крутилося навколо інших. Я ніколи не працювала поза домом не тому, що не хотіла, а тому, що вибору й не було: хтось мав залишатися вдома. Чоловік мій уходив раненько, повертався, коли вже темно. Дім був моїм. Діти мої. І втома теж моя.
Памятаю ті безсонні ночі. Одне з діток лежить у гарячці, друге рве, третє плаче. Я сама. Ніхто й не запитує, як я. Зранку знову вставала, готувала сніданок, і день йшов далі. Я ніколи не казала: «Я не можу». Ніколи не просила помочі. Думала, що так і мусить бути добра мати.
Та коли діти виросли, мені захотілося бодай щось вивчити хоча б короткий курс. А чоловік: «Нащо тобі? Твоя справа вже зроблена». Я й повірила. Залишилася підтримкою з-за куліс. Коли син провалив сесію саме я переконувала чоловіка, аби не сварив дитину. Коли донька рано завагітніла, я водила її до лікарів, дивилася за онуком, доки вона ставилася на ноги. Завжди я брала те, що розсипалося.
Згодом зявилися внуки, і дім ожив знову. Рюкзаки, іграшки, сльози й сміх. Роками я була і дитячим садком, і їдальнею, і санітаркою. Ніколи не чекала подяки. Не жалілася. Навіть коли сил не було, мені казали: «Мамо, ну тільки ти вмієш з ними дати раду». Це тримало мене на світі.
Коли ж чоловік тяжко занедужав, я доглядала за ним до останнього подиху. А потім прийшли виправдання: «Тиждень не вийде», «потім побачимося», «передзвоню згодом». Зараз минають тижні, поки я когось побачу. І це не перебільшення тижні. Бували дні народження, коли я отримувала лише коротке повідомлення у Viber. Інколи кладу дві тарілки на стіл, сама не усвідомлюю поки не згадаю, що кликати немає кого.
Якось упала у ванній. То було не страшно, але сильно злякалася. Сиділа на холодній плитці й чекала, може, хтось подзвонить. Ніхто не відповів. Піднялася сама. Не сказала про це нікому, аби не турбувати. Навчилася мовчати.
Мої діти кажуть, що люблять мене. І я вірю. Але любов без присутності теж болить. Говорять похапцем, все кудись спішать. Коли хочу щось розповісти перебивають: «Мамо, потім поговоримо». Але це «потім» ніколи не настає.
Найважче не самотність. Найважче пережити, як ти з потрібної стала зайвою. Колись я була фундаментом усього, а нині тільки обовязком, незручним у щоденнику. Ніхто зі мною не грубить. Просто я більше їм не потрібна.
Що ви б мені порадили?
