Мені вже шістдесят, а через два місяці виповниться шістдесят один. Це не кругла дата, не сімдесят і не вісімдесят, але для мене вона важлива. Я дуже хочу це відзначити, не просто купити торт абияк або зібратись на швидкий обід, а влаштувати справжнє, гарно підготовлене свято: вечеря, гарно застелені столи, прикрашені стільці, офіціанти, легка музика. Все, щоб я відчула себе живою, поміченою, вдячною за все, що пережила.
Але мої діти не поділяють мого бажання.
У мене двоє вже дорослих синів, Богдан та Олег. Обидва живуть зі мною зі своїми дружинами та дітлахами. В хаті постійно гамір: телевізор меле, діти бігають, гомін, сперечання. Звісно, я їх люблю Але у мене майже немає спокійних хвилин. Я ніколи не буваю сама. Ніколи.
Сини працюють, але за фактом більшість витрат лежить на мені. Живу на пенсію, маю трохи грошей, що лишив після себе чоловік, а ще тримаю невеличкий бізнес точку з варениками на базарі. Я плачу за комунальні, купівлі продуктів, ремонти й ті регулярні тимчасові позички, що давно стали постійними.
Мене не турбує допомагати.
Тривожить інше що останнім часом вони вирішують за мене.
Коли я сказала, що хочу справжнє святкування, вони відразу назвали це марнотратством. Мовляв, у такому віці нема сенсу витрачати на бенкети, їжу й офіціантів. Що ці гроші краще віддати їм на корисні речі, на вклад у майбутнє, на щось потрібне. Говорили так, ніби я розкидаюсь грошима, що навіть не заробила.
Я пояснила, що ні в кого не позичаю, і взагалі, міркую про це давно. Але ніхто й не задумався почути. Далі наполягали, що це зайва трата грошей із сімейного бюджету.
І тут Богдан мовив:
Мамо, це вже не для тебе.
Ця фраза боляче вдарила. Більше, ніж я думав.
Я став думати про те, що не наважувався навіть вимовити уголос. Що хоч часом і хочу побути наодинці у своєму домі. Що мені бракує ранків без метушні й гомону. Що мрію повернутися і застати тишу, а не повний дім. Що хочу вирішувати щось, не пояснюючися ні перед ким.
Я вже думав сказати їм, щоб шукали житло. Не через злість просто відчуваю: свою справа я зробив, діти виросли.
Але одразу мучить совість.
Страшно, що подумають: я егоїст.
Я не хочу скандалити. Не хочу через один вечір виганяти нікого з оселі. Просто Хочу знати: я дійсно помиляюсь, що прагну свого свята? Що потребую затишку? Що хочу, щоб хоча б частина грошей ішла для мене?
Пишу це, бо сам не розумію, як бути Чи наполягати на своєму, чи знову поступитись? Чи зробити свято, навіть якщо ніхто не схвалює?
Може, ви дасте мені відповідь: хіба це помилка захотіти відзначити день народження по-своєму й мати право самому вирішувати, на що йдуть мій дім і мої гривні?
Я зрозумів сьогодні одне: треба часом ставити себе на перше місце інакше тебе не помітить навіть власна родина.
