Годі терпіти! гримнув Борис на всю квартиру.
Ти що, синку Ольга Степанівна ледве підводилась, вчепившись за край столу.
Я тобі не синок! Борис хапає її напіврозібрану торбу й закидає в коридор. Аби тебе й вітер звідси не заніс!
Годі терпіти! повторив Борис, наче це було заклинання від усіх напастей.
Марія затерпла, ніби на морозі. За всі шість років, відколи вони разом, жодного разу він не здіймав такого ґвалту.
Ганнуся спокійно спала, розкинувши рученята, як маленька зірочка на тлі синього пледа. Марія дбайливо поправила їй ковдру.
Це її улюблений момент просто стояти і дивитися, як донечка дрімає. Скільки часу вона про це мріяла, скільки нервів занапастила, щоб стати мамою.
У передпокої поскрипів замок Борис повернувся після нічної зміни. Марія вийшла з дитячої, обережно причинивши двері. Борис знімав черевики.
Втомлений, худий, мов осіння картопля, що її вже двічі копали. Він гарував, як плуг, стараючись погасити ті кредити, що набрали задля штучного запліднення.
Спить? шепоче він.
Спить. Поїла, і через хвилину гуляй, Ганнусю, у снах Білого Барашка.
Борис обійняв Марію, притиснувшись обличчям до її шийки. Серенад він не співав, але Марія знала вдячний їй, як дядько Василь своїй корові, що пережила весну.
За те, що залишилась, що не проміняла його на розквітлого здоровяка, а потішила, як могла.
Шістнадцять йому було, як «на ногах» переніс ту паротитну біду. Соромився мамі сказати, що «там» все росте й болить.
Сказав якраз пізно. Наслідки такі, що хіба квиток стерильності в кишені носиш.
Мати дзвонила, пробурмотів Борис, не розмикаючи обіймів.
Марія настромилась як той їжак.
І що хоче Ольга Степанівна?
Їде до нас. До обіду буде. Пиріжки напекла, каже, скучила.
Маша глибоко зітхнула і обережно відступилась від чоловіка.
Борисе, може, не треба? Минулого разу, памятаєш, приїхала, такого натворила з своїми лікувальними порадами! Я ледве ноги додому донесла.
Машо, це ж мама Хоче внучку побачити. Рік минув, а Ганнусю тільки на фотці бачила. Ну, бабуся ж
Бабуся засміялась Марія криво. Яка дочку нашу переплутала з виростком.
Ганнусю вони удочерили минулої осені. Черга на здорових новонароджених у Львові така, що здається, легше своє багатство втратити, ніж дочекаєшся.
Виручили свої люди, конверт із 40 тисячами гривень для потреб лікарні (дешево як для дитини!), плюс мудра акушерка-тітка з Голоско.
Дівчинку народила перелякана й худенька випускниця ПТУ, котрій таке щастя точно зруйнувало б життя.
Марія досі памятає ту мить: загорнуте копійчане чудо, вагою три з половиною кілограми, сині оченята, як ніч на Дністрі.
Гаразд, сказала Маша. Нехай приїжджає. Переживемо чим не святкування? Але якщо знову почне
Не почне, обіцяю, втиснувся у неї Борис.
Ольга Степанівна прибилася у призначений час, зайшла так, ніби несла диплом народної артистки по гостюваннях.
Жінка пишна, гучна, з тією таки сільською жвавістю, що може й корову зупинити, і чоловіка в садок загнати, і настрій за пять хвилин зіпсувати.
Ой, Матінко Божа, підвищила градус у передпокої, вкидаючи квашені огірки в клітчасту торбу, така дорога! В електричці задихнешся, в маршрутці ноги відлупиш А чого на сьомому поверсі живете? Ліфт так пищить, ніби зараз розкладеться!
Доброго дня, мамо, Борис цмокнув її в щоку, забираючи безцінні пироги. Йдіть умивати руки, а то кремезний ваш батон ще не охолов!
Ольга Степанівна скинула пальто, пишна сукня з квітами заіскрилась, й відразу втупила око на Марію інспекція з трудових ресурсів.
Оцінила з голови до пят, як на базарі свиню, перш ніж купити на Паску.
Доброго дня, Ольго Степанівно, Марія чемно усміхнулась.
Ой, привіт-привіт, скривила губи свекруха. Чогось ти така вже прозора стала. Де ж мязи, за які чоловіку триматися? Борис, дивлюся, схуд як сємка їсти не даєш? Вегеткина ти наша, мужика мориш голодом?
Борис їсть, як тричі на день, відрізала Марія, гарячіючи. Проходьте, до столу, на пироги час.
На кухні свекруха негайно розвернула свою торбу дістала лоток з пиріжками, банку квашених огірків, шмат сала, як талісман від усіх негараздів.
То їжте! Бо в тому вашому Львові сама хімія, ковбаса з пластмаси, що жують усі багаті!
Вмостилась за столом, аж стільці заскрипіли.
Ну, розказуй. Як живете? Кредити закрили після тих ваших Хімій?
Марія вчепилася в виделку, дивиться на пироги як нашу відповідь синтетичній столовиці.
Майже закрили, мамо, похмуро пробурмотів Борис, метаючи в салат. Краще не будемо про гроші.
А що, поговоримо про погоду? У нас в селі, в Кольки (брат твій), втретє народила дружина. Дівчинка ой, красуня! Чотири кіло! А Таня (сестра твоя) двійню носить, оце я розумію порода!
Наша порода, Борисе, міцна. Ми такі, що поле засіємо з кожної землі щось росте. Тільки якщо гени не попсовані!
Марія тихо поставила виделку.
Ольго Степанівно, ми цю тему сто разів пережовували. Проблема не в мені. Лікарі підтвердили
Та та-а, махнула рукою свекруха. Папірці ті лікарі пишуть, аби гроші дерти. Свинка він мав Пхаєш мені ту твою хімію! У нас пів села перехворіли, і всі з дітьми, як з берези листя.
Це тобі твоя жінка голову задурила, щоб свою недугу сховати.
Мамо! Борис влупив долонею по столу. Годі вже!
Ольга Степанівна зненацька хапається за серце.
Не гарчи на маму, синку! Я пятьох виростила, життя знаю. Зірка ти вузенька, стегна тонкі. Хіба з такого може взятися дитина? Пустоцвіт
А ми щасливі, мамо, тихо сказав Борис. У нас є доня Ганнуся.
Доня? Де? Давай покажи свою заморську принцесу.
Пішли в дитячу. Ганнуся тільки прокинулася, сидить, перебирає лапки плюшевого зайця.
Побачивши незнайому бабу, Ганнуся насупилась, але, на диво, не заридала. В характері вона вже мала більше спокою, ніж її тато.
Ольга Степанівна підійшла, Марія встала поруч, як вовчиця біля вовченяти.
Свекруха довго розглядала дівчинку, потім простягла руку, торкнулася ще мякенької щічки. Аня відвернулась.
Ну і в кого така? скривилась баба. Очі чорні У нашого роду всі, як гречка, синьоокі.
У неї очі темно-сині, поправила Марія.
А ніс? Картоплиною У Маші гострий, у Бориса прямий, а тут, наче городню знахідку
Випросталась, руки обтрусила, наче після буряків.
Чужі вони. Чужа порода це, як собак на виставці дивитись!
Повернулися на кухню. Борис налив води, руки гуділи як дроти на морозі.
Мамо, послухай Ми любимо Ганнусю! Вона наша. За законом, за відчуттям, по серцю усього.
І далі пробуватимемо лікарі кажуть, шанс мізерний, але є. Та навіть, якщо не вийде ми вже сімя.
Ольга Степанівна сиділа, стиснувши губи в лінію, як полотно бабусі на колесах. Їй, матері пятьох, бабусі дванадцяти внучат, фізично боляче бачити, що її сина заносить на чуже.
Дурненький ти, Бориско, видихнула нарешті. Тобі ж тридцять пять. Мужик в розквіті! А ти няньчишся з чужою підкидькою!
Не смійте так казати! гаркнула Марія.
А як інакше? Принцесою? Якби ти, дорогенька, мовчала, давно вже свого народила! Мужика з пантелику збила, на хабарі розмінялася з базаром
Це наша дитина!
Дитина то коли своя! Коли ночей не спиш, коли токсикоз, коли мучишся, народжуєш!
А це махнула в бік дитячої. Гра в дочки-матері. Узяли готове, як з вітрини.
Гени не сокирою вирубаєш! Виросте влаштує вам життя, як у кіно. Викиньте її до притулку, доки не пізно!
Марія побачила, як розширились зіниці Бориса. Він повільно підвівся.
Геть, вимовив крізь зуби.
Ольга Степанівна здивовано озирнулась.
Що?
Забирайся звідси! закричав Борис.
Марія мимоволі здригнулась це було голосніше, ніж сигнал тривоги.
Ти що, синку свекруха почала здійматись, вчепившись за стіл.
Я не твій син! Борис вихопив її торбу, кинув у коридор. Аби духу твого тут більше не було! Здати?! Дитину здати?!
Ти з людини річ зробила? Це моя дочка! Моя! А ти ти
Він ледь не задихався.
Ти не мати ти чудовисько! Поїдь у своє село, рахуй породистих до нас більше не сунься! Ніколи!
З дитячої почувся плач. Марія метнулась було до дверей, але зупинилась Ольга Степанівна сіріла на очах, наче картопля, що довго лежала без діла.
Баба віддихалась, потім схопилася за серце, мовби там вогонь. Сукня натягнулась в пальцях, обличчя стало землисто-сірим.
Бориско прохрипіла вона. Пече Як натирає
Осіла на бік, кріселко впало, стілець заскрипів так, що аж кота з сусідньої квартири здуло протягом. Все змішалося з плачем дитини.
Марія викликала швидку. Борис на колінах поряд з мамою, напрочуд акуратно розстібає їй комір.
Мамусю, не мовчи! Дихай, мамо!
Ольга Степанівна хрипіла, ніби у неї в грудях був мішок картоплі.
Лікарі приїхали миттєво. Фельдшер з порога:
Інфаркт! Швидко на ноші! Будемо рятувати!
Коли двері за швидкою захлопнулися, Борис сів у коридорі, притулившись до стіни. Дивився на мамину горобчикову хустинку, залишену посеред тумбочки.
Це я її довів? спитав.
Марія всілася поряд, тримає його руку, як паличку, що її діти в садочку гнуть.
Ні. То її власна злість. Не бери все на себе.
Але ж вона мама, Машо
Вона щойно запропонувала позбутись нашої дочки, як браку на заводі. Борисе, згадай: ти боронив свою родину!
Мобілка в кишені Бориса не здавалася годину. Дзвонила сестра Таня, потім брат Коля, потім повідомлення: Мати у реанімації, шансів майже нема. Ти довів, злодію? Щоб тобі пусто було, проклята родиною! Не приїжджай навіть!
Ну, ось і все Більше у мене родини немає.
Марія обійняла його за плечі, відчуваючи, як дрібно тремтить його тіло.
Є ще ми, твердо сказала. Я, Ганнуся твоя справжня сімя. Не зрадиш, не втратиш.
Підвелася, потягнула його за руку:
Ходімо. Аня злякалась треба годувати.
Увечері сиділи на кухні. Ганнуся, трохи заспокоївшись, будувала зі своїх кубиків замок для ведмедика. Борис дивився на неї так, ніби вперше бачив.
Знаєш, раптом озвався, мама була права в одному.
Марія насторожилась:
В чому?
Гени штука така, що пальцем не розмажеш. Але це не лише колір очей чи форма носа. Головне здатність любити.
У мами пятеро дітей, а любові як у печериці. Може, я прийомний? Адже я любити вмію Так, маленька?
Він нахилився, підняв доню на руки. Ганнуся вхопила його за ніс і розсміялася.
Тато, чітко випалила вона.
Вперше! До того тільки ба-ба і ма-ма.
Борис завмер. Сльози, мов дощ з Карпат, потекли по щоках і капали на рожевий комбінезончик.
Тато, повторив він. Так, сонечко, я твій тато. І тебе нікому не віддам.
Мати оговталася, але Борис з нею більше не спілкується. Для родичів тепер злодій та зрадник крові.
Марія іноді соромиться про це говорити, але їй стало легше. Жити без постійних докорів і знущань це подарунок.
Навіщо їм такі родичі? І без них добре
А що скажете про монолог бабусі? Пишіть у коментарях, ставте подобайки не шкодуйте генів!
