Чоловіче, перестаньте ходити за мною, як тінь! Я ж вам казала, що в жалобі за чоловіком! Не переслідуйте мене, ви вже починаєте мене лякати! мій голос зривався на крик.
Памятаю, Маринко Але у мене таке відчуття, що ви сумуєте не тільки за чоловіком, а й за самою собою. Пробачте не здавався мій настирливий залицяльник.
Після похорону свого чоловіка я поїхала підлікувати душу до санаторію десь під Львовом. Хотілось тиші, співу пташок у лісі, а не навязливих залицянь. Петро, мій чоловік, відійшов раптово. Ми почали ремонт нашої двокімнатки у Львові, всі гроші відкладали, собі ні в чому не дозволяли, і ось серце не витримало… Швидка не допомогла, другий інфаркт… Поховавши чоловіка, я залишилась одна, з двома підлітками-синами, недоремонтом, розтерзаною душею.
Руки опускалися. Давила важка втрата.
На роботі у міськраді дали путівку у санаторій біля Трускавця. Я відмовлялась. Не хотіла і вийти з квартири. Колежанки буквально вмовили:
Ти не перша вдова, і не остання, Маринко. Тобі треба жити. Тебе діти чекають! Їдь і трохи розвійся.
Я поїхала. Минуло тільки сорок днів, як поховала Петра. Біль не вщухала. В номері зі мною жила весела, свіжа на вигляд дівчина Оленка. Вона вся світилася сонцем. Мене це навіть дратувало. Не хотілося ділитися своїм горем з молодою дівчиною, навіщо їй те? За нею упадав місцевий тамада. А як в тих санаторіях усі або розлучені, або вдовці, або просто ласі до нового.
Я попереджала Оленку, боїлась, щоб невдачи не було.
Та Маринко, мені ваші поради як осінній лист! Я загартована в житті, хитрувала Оленка і щоночі зникала на побачення. А я мовча сиділа тиждень у номері книжки листала, не памятаючи таки речень, зиркала у телевізор, бачачи лиш тіні.
Якось прокинулась у доброму настрої. За вікном ліс, світанок, птахи щебечуть краса. Думала: Піду прогуляюсь, може, стане легше. Йду зустрічаю незнайомця. На їдальні я його вже помічала: мужик нижчий за мене на цілу голову, насуплений, але акуратний, завжди виголений, вдягнутий до ладу. На кожній вечері він кланявся мені з букетом дзвоників. Росли тут вони повсюди.
Він був противний: коротун із зухвалим поглядом. Але, скажу чесно, увагу його відчувала.
Сумуєте, пані Маріє? спитав оксамитовим голосом.
Ні, крізь силу відказала я.
Не обманюйте. Біль у вас на обличчі. Може, зможу чим допомогти?
Добре вгадали. Сумую за чоловіком. Далі будуть питання? я вже підвелась, показуючи, що розмова закінчена.
Пробачте, не знав… Співчуваю. Може, познайомимось? Павло, поспішив він.
Я кивнула Марія.
Павло не відступав. Щовечора підходив до мого столика з дзвониками, приєднувався до прогулянок лісом. Я взувала взуття без підборів, аби не виділятись висотою. Павло байдуже ставився до свого росту й лисини. Але голос у нього манливий, оксамитовий і я відчула, що потрапила у його тенета.
Згодом я вже погоджувалась на вечірні танці, навіть зїздили в Дрогобич за фруктами. Павло не раз натякав на чай у нього в номері, але я стійко трималась.
В останній санаторний вечір, я, відчуваючи свою самотність, вирішила не образити Павла зібралася до нього на чай.
Стіл у нього був накритий так, що кращий ресторан заховався б. Шампанське, фрукти, смаколики
Марічко, не знаю, як завтра без тебе бути Залиш адресу, я приїду, мовив Павло, на диво сумно.
Ти про мене забудеш вже через день. Знаю я вас, чоловіків За що пємо, Павле?
За любов, Марічко, за любов!
Вранці прокинулись в обіймах. Серце щеміло чому ж я так довго відштовхувала це щастя? Раптом відчула себе закоханою дівчиськом. Але чемодан, дорога додому.
Оленка сиділа заплакана, не могла стримати сліз.
Що трапилось, Оленько? спитала я.
Я чекаю дитину, Марійко Не знаю, від кого. Чи то від тамади, а чи від іншого, кого зустріла він із сусіднього санаторію, одружений
Телефонуй батькам і негайно давай поговоримо з директором, вони повинні втрутитись.
Так, дівчино, обпечешся ще не раз…
Повертаючись додому, я не могла стримати сліз до всього звикла, крім Павла.
Автобус уже підганяли під санаторій. Павло прийшов провести мене з букетом дзвоників. Я обійняла його міцніше, ніж когось будь-коли. Серце розривалось скажи мені, Павле, я кину все
Жили ми з Павлом у різних містах я у Львові, він у Тернополі. Спілкувались листами. І от лист. Від його дружини: Все знаю. Не надумай нічого мені тридцять, тобі сорок. Я змовчала у відповідь.
Минуло пів року несподівано Павло на моєму порозі. Сини відчули напругу, але поводились виховано.
Павло? Проїздом, чи як? чекала, що скаже: приїхав назавжди.
Чи як Не вижени мене, Марічко?
Чого приїхав? Письмо від дружини приніс?
Пробач, написав я, а вона знайшла Ми розлучились.
Павле, я й гадки не мала, що ти був одружений Як бути далі?
Давай одружимось, Маріє.
Я не знаю Маю своїх хлопців. Як вони тебе сприймуть? Не можу зопалу казати так.
В мене є донька, Оксанка. Десятирічна. Заберу до себе її мати пє. Житимемо разом.
Як це? А ти про мене подумав чи про доньку? Дай час подумати. Мої хлопці це ж не речі…
Гаразд, наречена, дай повечеряю! пожартував Павло.
Життя у нас, як у всіх сварки, навіжені образи, хто гірше поступиться, хто перший скаже вибач. Все життя, як на вістрі.
Поки старший мій, Андрій, з Оксанкою Павла не одружились і не пішли геть, залишивши нас з Павлом самих. Мовляв, не треба було ламати чужі сімї. Що вдова не повинна виходити заміж, а Павло покидати матір Оксанки. Пішли на орендовану квартиру.
Серце нило, але ми з Павлом лишались разом, кохали один одного, як в юності.
Минув рік блудні діти не йшли до нас. Оксанка телефонувала Павлові тільки на день народження.
А через три роки покликали в гості Оксанка з Андрієм народили сина. Нашого з Павлом онука! Радісна звістка притулила всі минулі образи.
За святковим столом попросили в нас пробачення: Ми зрозуміли, життя таке різне буває. Треба вміти прощати, любити, шанувати батьків. Назвали сина Мирославом щоб в нашій сімї завжди був мир.
Ось так і народилось наше з Павлом новонароджене щастя.
