18 січня
Дуже хотіла сьогодні виговоритись, сумно мені на душі. Діти з онуками туляться в маленькій квартирці на Позняках, а батьки зятя тим часом живуть собі привільно у великій, світлій трикімнатній в Нових Петрівцях. Отака вже у нас родинна “справедливість”, хоча сама завше віддавала все дітям і душу, і гроші, і сили. А вони від його сторони нічого. Вісім років подружнього життя, а я досі дивуюсь, як воно так склалося
Як прийшла пора вирішувати квартирне питання, батьки зятя одразу зайняли позицію “це не наша проблема, розбирайтесь самі”. Довелося нам із чоловіком продавати свою стару, але таку рідну і теплу “хрущовку” на Лук’янівці, щоб купити молодим хоч якусь однокімнатну на околиці Києва. Ремонт робили власноруч, меблі мінімальні, але хоч щось для старту. Їхні батьки навіть не спитали, чи потрібна допомога.
Тепер ще й з онуками доглядаємо Наталка на декреті з малою Софійкою, а старший, Андрійко, вже у першому класі. Зранку раненько беру його на машині та відвожу до школи, бо Наталці самій це нереально: зібрати, нагодувати, все за годину! Добре хоч мій Гриць їй допомагає, разом крутимось як можемо.
А ті інші бабуся з дідусем яка байдужість! Не мають ні до дітей, ні до онуків жодного інтересу. Працювати не працюють пенсія добра, на курорти їздять під Трускавець, а допомогти ні. Як так можна? Все життя думаю про це, а розуму не знайду
Та так було з самого початку. Перед весіллям подзвонила їм: діти хочуть розписатись, давайте зустрінемось, поговоримо як родини. А мені кажуть: “Що, якщо через місяць розведуться? Зараз, кажуть, 70% розлучень статистика!”
Весь весільний клопіт був на моїх плечах. Весілля зробили за наш кошт, квартиру теж купили. А вони підїхали сторонніми гостями, ще й у конверті принесли 500 гривень. І це все. А зять і досі щось вимагає
Квартира вже восьмий рік у їхній власності однокімнатка, удвох жили нормально, а тепер двоє дітей, звісно, тісно. Не біда. Кажу зятю: “Чому ти не просиш своїх батьків? Може, підсоблять? Ми ж не можемо весь час тягнути самі”
А він навіть чути не хоче: “Я такого просити не буду. Вони і так нас виростили”.
Я йому: “Та хай я сама з ними поговорю, треба ж якось жити”. А він навідріз: “Забороняю! Не піднімай це питання при них”.
І знаєте, болить від цього найбільше: для своїх батьків соромно просити, а від нас цілий час беруть, все мало і мало. За стільки років не спромігся сам заробити достатньо, навіть підробітку пристойного не пошукає. Скільки людей покупають квартири, шукають можливості, їздять на заробітки за кордон, а тут руками розводить.
Бідна моя Наталка: і чоловік такий невирішальний, і його батьки байдужі. Вона вже не раз мені дзвонила зі сльозами “Мамо, я вже не знаю, що й робити”. А зять лише одне: “Такі в мене батьки, змінити їх не можна, не допоможуть вони”.
А їм добре, оздоровлюються, живуть для себе. Синові допомагати не будуть, але йому й слова поперек не скажеш він не дозвляє. Отакий турботливий син, що йому свої батьки святі, а мої зусилля всім як належне. Так і живемо
Дуже сумно мені сьогодні.
