ОДНОЛЮБ
У день похорону дружини Федір не проронив ані сльозинки.
Дивись-но, казала ж я, не любив він Ганну, шепоче на вухо своїй сусідці Тетяна. Тихо ти, яка вже різниця зараз. Діти зосталися сиротами при такому батькові. Побачиш, він таки на Оксанці одружиться, обіцяє Тетяна своїй подрузі Ользі. Чого це саме на Оксанці? Вона йому хто? Марія ось його кохання! Ти що, забула, як вони по скиртах тинялися? Оксана з ним не звяжеться. У неї сімя, та й забула вона уже його. А ти все знаєш? Звісно, Оксанин чоловік у передовиках. Нащо їй Федір зі своїм виводком. Вона жінка практична, а Марія зі своїм Сергієм мучиться. Ось вони й почнуть крутили любов, переконує Ольга Тетяну.
Ганну поховали. Діти міцно тримаються за руки.
Михась і Поліна нещодавно відзначили вісім років. Ганна вийшла заміж за Федора з великої любові. Та чи любив її Федір, Ганна не знала, рівно як і односельці.
Поголос ішов, що вона завагітніла от і довелося Федору на ній одружитися. Катерина народилася семимісячною, довго не прожила, а потім у Ганни з Федором дітей довго не було. Федір завжди ходив похмурий, небалакучий. Люди між собою називали його Самітником. Прізвисько таке причепилося. Дуже вже скупий на слова, а на пестощі й поготів. Хто ж це не знає, як не Ганна.
Та все ж Господь змилувався над нею скільки молилась ця бідна жінка, відомо тільки йому. І подарували їй небеса одразу двох діточок.
Поліна й Михась близнюки. Михась пішов у матір, такий самий ласкавий і сердечний, а от Поліна у батька. Ані слова від неї не дочекаєшся, замкнеться в собі і мовчить. Ніхто не знає, що в неї на думці. І до батька вона завжди ближче була схожі характери.
Бувало, щось пиляє чи стругає Федір у сараї, а Полінка біля нього крутиться. Він їй щось тихенько розповідає, навчає життя.
А Михась весь час біля матері то підлогу підмете, то води натягне маленьким відерцем, хоч малий, але все ж допомога. Ганна дуже любила своїх дітей, але Полінку не розуміла, а до Михасика приросла серцем.
А як помирала Ганна, сказала Михайликові:
Синку, я вже зовсім слабка, скоро піду. Ти за головного залишаєшся. Сестру не кривдь, будь для неї захисником. Ти хлопець, а вона слабша їй твоя допомога дуже потрібна.
А тато? питає Михайлик.
Що? не зрозуміла Ганна.
Тато нас захистить?
Не знаю, сину… Життя покаже.
Тоді не помирай, як же ми без тебе? плакав Михась.
Ой, синочку, якби це від мене залежало… затужила Ганна. Та на ранок її вже не стало.
Федір сидить біля дружини, тримає її за руку. Мовчить, не плаче ні слова, ні сльозини. Сидить зігнутий, посивілий, аж очорнів від горя.
Життя поступово входить у своє русло. Поліна взяла на себе господарські клопоти. Дівчина намагається готувати їжу, прибирати в хаті, та ще ж замала. Допомагала сестра Федора Наталія, навчала дівчинку господарству.
Тітко Наталю, якось питає Поля, а тато одружиться ще?
Хто його зна, доню. Чи ж він мені скаже
У Наталії свої діти й чоловік Василь. Гарна, дружна родина.
А якщо щось Ти нас до себе візьмеш? не вгавала Поліна.
Не кажи дурниць. Батько вас любить, нікому не віддасть, сказала Наталя.
У той час по селу ширяться чутки: мовляв, в Федора і Марії давня любов знов ожила.
Марія зовсім з глузду зїхала, шепоче Тетяна, з Федором знову закрутила, а свою сімю забула. Ой, й дурна вона, ця Марія, перемовляються жінки біля магазину.
Ану, хазяйки, закінчуйте раду, суворо зупиняє пліткарок голова колгоспу Максим Леонідович.
Тільки те й чините, що людей обговорюєте, а самі своїх не знаєте, рішуче каже він на захист Федора.
У Федора й Марії й справді колись була закоханість аж таку, що хоч книжку пиши. Але ж Федора тоді послали в іншу область допомагати «відстаючим» колгоспам посівною. Два місяці там і прожив, а Марія тим часом крутила з Сергієм Черченком.
Повернувся Федір, узнав Сергія побив, а з Марією тоді й зовсім перестав знатися. Марія потім і вийшла заміж за Сергія. А він гуляка, по шинках тиняється, а Марія плаче не втримала такого чоловіка. Федір же не пє, працьовитий, але мовчун, що правда то правда.
Тільки з того часу й почали люди помічати, що він схиляється до Ганни. Ганна розквітла, як волошка, аж не могли надивитися на неї люди.
Он як любов людей змінює, казали односельці.
Ганна давно любила Федора, та мовчала куди їй до Марії.
А що життя не передбачиш зустрічались, гуляли, а потім і розписались у сільраді.
Весілля було скромне. Федір сирота, крім Наталі нікого. А в Ганни була тільки стара мати. Мати Оксана народила Ганну пізно і так і не вийшла ніколи заміж. У селі казали, від кого голова був Василь Васильович Прокопенко з ним і водилася, гарна баба була, та чоловіки біля неї не трималися. Ганна в матір не пішла, і хіба дочка винна за матір?
Односельці шкодували Ганну. Ох, що ж то буде тепер, зітхала Нюся Пиріжкова, не любить він її, все життя вона з ним страждатиме
Але, як не дивно, Федір був вірний дружині, це знали всі. А в селі що сховаєш?
Пятнадцять років прожили разом. Ніколи гучних сварок не було. Та й люди згодом заспокоїлися, поки Ганна торік не занедужала. Лікарі сказали не вилікувати, безнадія.
У той день йшов Федір з роботи, наздогнала його Марія.
Федю, можна до тебе на трошки зайти, поговоримо? Я дітям пиріжків напекла, тримає тарілку.
Дякую, Маріє, нам Наталка учора стільки ж напекла.
Але ж я від душі, Федю.
Та й сестра моя від душі.
Може, ввечері біля млина зустрінемося, як стемніє? перейшла вона в наступ.
Для чого?
Як це для чого Чи забув ти все, що між нами було? дивується Марія.
Все минуле давно поросло травою. Я люблю своїх дітей. Ганну любив, тихо каже Федір. Та не вернути її зітхає Марія.
Але ж кохання не помирає, відповідає вона.
Не любив ти її, ти мені на зло на ній оженився.
Маріє, йди додому, тихо каже Федір.
Він пришвидшив крок і не озираючись попрямував до хати, де чекали його діти.
Марія залишилась сама серед вечірньої сільської вулиці.
Минуло кілька років. Діти виросли. Тітка Наталка навідувала племінників, але тепер була певна: її брат однолюб.
Польцю, чула я, з Грицьком Воронюком зустрічаєшся, каже тітка Наталія.
А що? питає доросла вже Поля, й Наталка думає: «Яка ж красуня».
Нічого, так питаю. Ти з ним обережніше.
Чому ж так?
Сама знаєш, ти вже не зовсім мала, строго каже Наталя.
Тітко Наталю, я його так люблю, аж до віку.
Тобі здається, що на все життя.
Не здається, а впевнена.
Може, й так, а от Грицько?
Якщо він мене зрадить я нікого вже не зможу полюбити.
Це я вже вірю, каже тітка.
Ввечері Михась і Поля чекають батька з роботи.
Щось батя затримався, каже Михайло.
Так сьогодні ж пятниця.
То й що?
Він же завжди у середу, пятницю і вихідні до мами на цвинтар ходить.
Звідки ти знаєш? здивовано питає Михась, аж брови піднялись.
Дурнику, Михайле, якщо вже свого батька душею не відчуваєш.
Вони тихенько йдуть на кладовище. Полінка веде таємною стежкою, городами.
Он, глянь, показує на зігнуту постать батька.
Михайло прислухався. Чує, як батько з кимось говорить.
Он бачиш, Ганно, ось так от. Поля ось заміж виходить. Я їй придане зібрав, Наталка допомогла. Та нічого, якось тримаємося. Пробач, Ганно, що живої тебе мало добрим словом грів. Проте серце моє тобі таких слів стільки сказало Не вмію я словами говорити, усе серцем, хрипко каже Федір і повільно йде до воріт цвинтаря.
Полінка дивиться на Михайла. В очах у брата застигли сльози Бачиш, усе-таки він її кохав, ледве чутно каже Поля.
А ти колись сумнівалась?
Поля хитає головою, сльоза блищить у кутику ока. Вони мовчки стоять під високими тополями, й вітерець ворушить листя ніби мати гладить дітей рукою.
Федір зупиняється, озирається і на мить затримує погляд на вибалці, де колись гуляли з Ганною. Сонце хилиться до обрію, кидаючи на землю довгі тіні.
Він помічає дітей, слабко всміхається:
Додому підемо? Мама б не хотіла, щоб ви мерзли.
Михась бере батька під руку, Поля притуляється до плеча йдуть у сутінках додому, кожен несе в серці по краплі вечірньої тиші та несказаного кохання.
Село стихає, і тільки у сердечній памяті Федора, в очах його дітей, живе ніжність скромна, справжня, вірна до кінця.
