Без щастя не було б і радості
Як ти могла так оступитися, безтолкова! Хто тебе ще тепер з дитиною прийме? І як ти її гадаєш ростити?! Допомагати тобі не збираюся, це знай! Я тебе виховувала невже мені ще й тягар твій носити? Забирайся з мого дому, забери свої речі й щоб я тебе не бачила!
Леся стояла в коридорі, слухаючи крики та втупившись у підлогу. Остання надія, що тітка дозволить їй залишитися хоча б на якийсь час, поки знайде роботу, розтавала на очах.
Якби жива була мама
Батька вона ніколи не бачила, а мама загинула пятнадцять років тому під потягом нетверезого водія на переході. Соціальні служби вже хотіли відвезти її до притулку, коли раптом знайшлася далека родичка троюрідна сестра матері, яка забрала Лесю до себе. Жила вона неподалік Ужгорода, працювала, мала свій будинок і офіційну зарплату.
Дитинство дівчини пройшло на околиці невеликого міста на заході країни, де літо спекотне, а зима дощова. Леся не голодувала, була охайно одягнена й змалечку навчена до роботи у хаті, на подвірї, біля худоби завжди була справа. Може, й бракувало їй материнського тепла, але кому це боліло?
Вчилася вона добре. Після школи вступила до педагогічного в університеті. Чергові студентські роки промайнули швидко, і ось вона, з дипломом у руці, поверталась додому. Але з серцем тяжким, як камінь.
Йди геть, щоб очі мої тебе не бачили!
Тітко Ганно, але ж
Я все сказала!
Взяла Леся свою валізу й вийшла на розпашілий двір. Як так сталося? Стидно, відкинута, з ледь помітним животом вагітність вона приховати не могла.
Треба було шукати дах над головою. Леся бродила містом, похнюплена, у важких думках, доки несподівано не зупинив голос:
Хочеш води, дитино?
Біля хвіртки сиділа кремезна жіночка років пятдесяти з гострими добрими очима.
Заходь, якщо з миром.
Налила їй кухоль холодної джерельної води. Леся присіла на лаву під грушею, жадібно пила, ковтаючи сльози разом із водою.
Можна трохи посидіти? Надворі ж спека
Сиди, любонько. Ти, я бачу, не місцева З речами. Що сталося?
Університет закінчила, шукаю роботу в школі. Нема де жити Знаєте когось, хто здає?
Господиня, пані Марфа, оглянула її з голови до ніг. Чиста, але втомлена.
Можеш у мене пожити. Багато не візьму, тільки щоб платила вчасно. Підійде підемо, подивишся кімнату.
Рада новому гурту й підмозі на господарстві, Марфа провела Лесю до невеличкої кімнати з вікном у сад. Ліжко, старенька шафа, стіл усе, що потрібно.
З перших днів Леся влилася у домашні справи, допомагаючи Марфі по господарству. Щовечора пили разом чай під виноградом біля хати, ділилися пережитим.
Вагітність проходила добре. Леся відверто розповіла, як зустріла Артема на навчанні. Він був сином впливових людей, та, дізнавшись про дитину, одразу зник з її життя. Гроші, що залишив, Леся зберегла на майбутнє дитині усе знадобиться.
Добре, що не позбулася, буркнула Марфа. Дитя невинне, воно ще тобі щастя принесе.
У лютому, коли засніжило, настав час. Марфа відвезла Лесю в лікарню. Там вона народила здорового хлопчика Сава. У палаті дівчата перешіптувались про немовля, чию матір не знайшли дочка молодої жінки, що втекла після пологів.
Хто її нагодує? Вона слабка, занепокоєно спитала медсестра.
Леся взяла малу на руки. Крихітка, біла і прозора, наче пролісок.
Назву тебе Яриною, прошепотіла.
Коли зявився капітан Остап Коваль батько цієї дівчинки, усе змінилося. В день виписки їх чекала автівка, прикрашена синіми та рожевими кульками. Військовий допоміг їй сісти, передав два пакунки: один блакитний, другий рожевий.
Містечко ще довго гуділо про їхнє весілля. Капітан, зворушений добротою Лесі, запропонував їй руку й серце. А Леся, з Савою на руках та Яриною, яку офіційно удочерила, вступила у зовсім нове життя.
Хто б подумав, що один літній день, кухоль води, людяність і віра в майбутнє перевернуть усе життя? Так воно й є доля готує тобі сторінки, яких і не очікуєш. Сьогодні я добре розумію: навіть у найнесприятливіших обставинах від щирості та простих учинків може вирости справжнє щастя.
