Давно це було, ще в молоді літа. Ми з чоловіком їхали з Києва до Чернівців, дорога пролягала серед густого букового лісу, а надворі після дощу стояла напружена тиша, лиш час від часу чутно було спів птахів. Легенько розмовляли, мріяли, як швидко опинимось вдома під затишною стріхою.
Раптом з-за покрученого дуба на дорогу вискочив величезний бурий ведмідь. Чоловік, Іван, ледве встиг натиснути на гальма машину хитнуло, у мене серце завмерло, а руки зледеніли. Відстань до звіра не більше метра! Ведмідь піднявся на задні лапи, виглядав грізно, наче прадавній дух Карпат. Здавалося, ось-ось кинеться до нас.
Його погляд зустрівся з моїм суворий, уважний, ніби крізь мене бачить. Потім він зробив крок убік нашого авто спокійно, владно. У ту мить я була певна: звір голодний і роздратований. Хотілося зажмуритися, та щільно закриті дверцята й вікна не здавались порятунком.
Іван обережно увімкнув задню ми від’їжджали потроху, всією душею відчуваючи, що при найменшій агресії врятуватись буде непросто. Я скам’яніла від жаху, тільки й могла як дивитись на ведмедя.
Саме тоді сталося щось неймовірне. Огромне розлоге дерево, яке росло метрів за двадцять від узбіччя, з громовим тріском обвалилось на трасу. Всього крок і воно б розчавило нашу “Волгу”. Ми дивом залишилися живі.
Ведмідь здригнувся, круто розвернувся й зник між деревами, навіть не оглянувшись. Ще трохи і на дорозі стало знову тихо, немов нічого й не було.
І вже стільки років згадую я той вечір. Хотів він напасти? А може, намагався щось нам підказати або врятувати по-своєму? Чи просто злякався раптового гуркоту… Не знаю, відповіді немає. Але його пронизливий погляд й досі не дає мені спокою.
