Мамо, це ми, твої діти… Мамо… вони стояли поряд, і голоси їх лунали ніби здалеку. Вона дивилася на них обличчя розпливалися, очі тінями, ніби намальовані димом над піччю.
Колись давно Ганна та Ростислав жили у бідності на околиці Полтави. Все життя вони тягнули з місяця на місяць, як тягне народ нитку через вушко голки. Ганна вже давно розїлась мрії про щасливе майбутнє: молодість її збігла, як весняний дощ швидко і непомітно. Вона була закохана у свого Ростислава, вірила, що разом їм під силу все. Та життя виявилось не казкою, а дорогою з тріщинами.
Ростислав працював на заводі, але його зарплати ледь вистачало на борщ і трошки сала. А тут усе густіші хмари: незабаром у них зявилась дитина, а потім ще двоє хлопчаків одразу навздогін. Ганна не могла повернутися до роботи малеча була постійно поруч. Кожну копійку витрачали на їжу, бо діти росли, як бурян після дощу весь одяг тріщав по швах, взуття спускалося за літо.
Весь їх світ крутилося навколо гривні: спочатку сльози за відсутності чаю, потім черга з квитанціями, без крихти на радощі. Дванадцять років Ганна плавала у штормі турбот, поки Ростислав не почав частіше повертатися додому із горілкою. Він щоразу приносив у хату всю зарплату, але завжди трохи хмільний. Ганна все частіше мовчала, наче ковтала усі образи. Одного вечора, розлючена від розпачу, вона вихопила у нього з рук пляшку і сама зробила ковток. Алкоголь стрибнув у її життя, прямісінько під лопатку.
Дивна річ: за декілька днів вона почувала себе на диво легше утіки наче розчинились, кольори стали яскравішими, а голоси чужими і безтурботними. Вона чекала, коли Ростислав принесе нову пляшку: вони вполи удвох, а діти відходили в тінь снів.
Про дітей вона все більше забувала: навколишні почали перешіптуватися на базарі, мовляв, не впізнати Ганну, здорову кмітливу жінку, яку спотворила горілка. Сини почали носитися селом у пошуках їжі хтось подавав хлібину, хтось скибку сала. Одного дня сусідка не витримала:
Ганно, віддай хлопців у дитбудинок, хоч будуть у теплі, не гинуть з голоду! Скільки ще питимеш і про дітей не згадаєш?
Ганна запамятала ці слова, як тріщину на серці. Думка про дітей свербіла, але що було робити? Через деякий час із Ростиславом вони остаточно здалися і відвели хлопців у притулок. Залишили і не озиралися. Діти ж сиділи у віконечка і чекали, коли зявиться мама, але та не приходила її думки були десь у мареві.
Минуло кілька років, мов у сні, де ти крокуєш кудись і не знаєш дорогу. Хлопці повиростали, вийшли із притулку й отримали по маленькій хрущівці на околиці міста. Роботу шукали самі, не випускали одне одного з ока, ніколи не говорили про батьків але в глибині душі не могли відпустити запитання: чому так сталося?
Одного разу, як вітер гнав попіл, вони зібрались усі разом і поїхали у старий район, до хати, де колись жили. На узбіччі, біля калюжі, вони зустріли Ганну: її кроки були розмиті, руки трусилися. Вона минула їх, навіть не зупинилася. Лише коли хлопці покликали:
Мамо, це ж ми… Мамо…
Вона озирнулася з порожніми очима, немов дивилася скрізь воду, та раптом згадала. Її обличчя спотворив плач, вона почала благати про пробачення, та кому потрібні вже були вибачення? Хлопці стояли поруч, з німіючими серцями.
Довго мовчали. Нарешті, зрозуміли, що якою б не була вона вона все одно їхня мати. І вони простили її, таким дивовижним сном, у якому завжди народжується новий ранок.
