Таємниця
У невеликому селищі міського типу на Тернопільщині, яке більше схоже на звичайне українське село, жила дівчина на імя Ярослава Петренко. Якось її мама, яка завжди вірила в різні дивакуваті речі, взяла Ярославу із собою до місцевої ворожки Марії.
Марія розклала карти, подивилася на дівчину й сказала:
Доню, щасливою буде твоя Ярослава. Усе у неї складеться гарно. От лише чоловіка поруч я не бачу.
Тоді Ярославі було всього десять років. Ці дивні слова старої глибоко засіли в її памяті, хоча її дитяча уява не зрозуміла, що вони значили.
Минали роки. Ярослава виросла у справжню красуню високу, струнку, з карими очима та смішливими ямочками на щоках. Місцеві хлопці з розуму по ній сходили. Вона інколи спілкувалася з одним, потім із іншим, та серйозних стосунків ні з ким не створила.
Після школи Ярослава не поїхала вступати до університету, хоча навчалася вона добре. Залишилася працювати на місцевому молокозаводі. Люди пліткували, нібито у неї інтрижка з кимось із керівників, але жодних доказів цього не було.
Жінки в цеху попереджали новеньких:
Дивись, Ярослава, не затримуйся тут надовго, бо життя пролетить непомітно. Поїхала б ліпше до міста там би тебе з руками й ногами відривали.
Ярослава всміхалась у відповідь і нічого не казала.
Раптом у селі рознеслася чутка: а Ярослава ж вагітна! Почали ревно обговорювати хто ж той, що зробив першу красуню села щасливою матірю? Обговорювали, гадали, але ніхто так і не довідався, хто ж батько дитини.
Мама Ярослави особливо не роздумувала:
Догралася? Осоромила мене! Живи, як знаєш, допомоги від мене не буде. Суміла завагітніти зумій виростити. І думай, де житимеш. Маю місяць часу, щоб ви зібралися, бо тут ви мені не потрібні.
Добре, мамо, спокійно сказала Ярослава, я піду. Тільки потім не кликай назад.
За два тижні Ярослава купила невеличку хатинку з усіма меблями. Пощастило господарку забрали діти до Києва й будиночок продали за безцінь. Звідки Ярослава, вагітна, взяла навіть цю невелику суму 35 тисяч гривень, лишилось загадкою для сусідів.
І тут почалися дивини. Хатинку швидко впорядкували новий паркан, чистенько в дворі, викопали криницю. Приїздили майстри і все дуже хутко робили.
Потім Ярославі службою доставки привезли коробки із побутовою технікою та новими меблями. Вона ходила селом усміхнена, виглядала спокійною та щасливою, зовсім не схожою на кинуту і нещасну жінку.
Восени у Ярослави народився син Назарко. Невдовзі у дворі зявилась новенька блакитна коляска. Ярослава швидко оговталася після пологів і ще красивішою стала доглянута, струнка, з високою поставою. Ходила селом упевнено й завжди була привітною з людьми.
У хаті від ранку до вечора кипіла робота мала дитина, город, піч треба натопити, за продуктами збігати, прання не злічити. Ярослава не нарікала і не скаржилась змалку знала ціну труду і з усім успішно справлялася.
Сусідки бачили, що Ярослава працьовита й людяна, тож поступово почали з нею дружити. Бували, що й з Назарком сиділи, якщо їй потрібно було відлучитися. З городом допомагали: когось з чоловіків пришлють грядки полоти, самі пришидуть прополоти. Але в основному усе Ярослава тягла сама.
Коли Назаркові виповнилося трохи більше двох років, одна із сусідок з круглими очима прибігла до іншої:
Ти чула? Ярослава знову при надії!
Ой, та це тобі здалося!
Не здалося! Подивись сама: живіт уже видно!
І знову все село заговорило про Ярославу. Говорили хто завгодно та ніхто не міг навіть припустити, від кого цього разу вона завагітніла. Бо жодного чоловічого гостя в неї ніхто не бачив!
Чутки Ярославу не обходили. Вона жила своїм життям. Біля дому виросла чиста банька, у дворі газ навіть підвели, хоча лінія була за пару будинків звідси, і ще зявився сучасний парник із полікарбонату немалі гроші, мовляли в селі.
Цікаво, звідки в неї такі гроші? дивувались люди. Чи не є в Ярослави якийсь впливовий залицяльник? Але все одно таємниця залишилася нерозкритою.
Згодом у дворі зявилася та ж блакитна коляска. Народився у Назарка брат Андрійко. А ще через два роки найменший братик Марко.
Трьох синів народила Ярослава Назарка, Андрійка і Марка, але про їхнього батька так ніхто й не дізнався.
Дехто відкрито сміявся з Ярослави, інші захоплювалися її мужністю і добротою бачать, що діти завжди чистенькі, доглянуті, Ярослава не пє, працює з ранку до ночі.
Хтось на неї пальцем тикнув і дівчат своїх на її прикладі залякував. Мама Ярослави і надалі соромилась її, дітей не бачила й ніякої допомоги не запропонувала.
А Ярослава ішла обабіч села гордовито і спокійно, не звертаючи ні на кого уваги.
Минув час. Одного дня до її воріт підїхала дорога автівка. З неї вийшов директор молокозаводу, Степан Миколайович, з великим букетом. Він зайшов до Ярослави, і лише-но там зявився, як під будинком зібралося все село.
Що тут коїться? питали один в одного. Для чого Степан Миколайович серед білого дня завітав до Ярослави ще й із квітами?
Люди добре знали: рік тому директор, якого всі поважали, поховав дружину. Жінка давно тяжко хворіла він сам доглядав її до останнього дня.
Коли Ярослава вийшла проводжати Степана Миколайовича, людей було стільки, що вона аж розгубилася. А директор обняв її, прилюдно поцілував і голосно сказав так, щоб усі чули:
Ярослава погодилася стати моєю дружиною! Ми й наші сини щиро запрошуємо всіх на весілля!
Запала тиша всі дивилися на щасливу пару. Лише зараз усі згадали, на кого так схожі хлопці Ярослави
І вже за мить зі всіх боків посипались вітання!
Після гучного весілля Степан Миколайович перевіз Ярославу з дітьми до своєї хати. Виносити речі приїхали всі допомагало все село.
А за рік у них народилася довгоочікувана донечка
От і вір після такого ворожкамУ новій оселі все змінилося на стінах зявилися дитячі малюнки, на подвірї лунали сміх і веселі вигуки трьох хлопчиків. Степан Миколайович, раніше суворий і неприступний, щовечора катав синів на плечах і разом із Ярославою саджав сад.
Стара ворожка Марія, побачивши одного разу Ярославу поруч із чоловіком і трьома дітьми, лише загадково посміхнулася ніби-то знала щось більше, ніж могла сказати. А ще кажуть, що відтоді вже жодна жінка не йшла до неї по пораду хотіли жити своїм життям, а не повторювати чужих пророцтв.
Минали роки. Хлопці росли дужими й розумними, не знали сирітської долі та чужих осудів. Ярослава більше не соромилася минулого й не ховала погляду від людей. Тепер вона зустрічала кожного щирою посмішкою, і здавалось, сама доля підбадьорливо підтримувала її за руку.
Вечорами, коли сад наповнювався літніми запахами, Ярослава сиділа на ґанку, слухала, як у хаті сміються сини, й дивилася на чоловіка, що майстрував щось у майстерні. Її серце було сповнене спокоєм усе, що пророкували їй колись темні карти, розвіялось, як тихий туман над річкою.
А село більше не пліткарювало згодом усе забулося, залишився лише щасливий дім на розі, де завжди світилось у вікнах і було чути дитячий сміх. Люди промовляли: «У Ярослави доля нелегка, та щаслива».
А сама Ярослава знала свою найбільшу таємницю щастя приходить лише до того, хто не боїться жити по-правді й зберігати віру в себе попри всі людські пересуди.
