Грушенька
Був собі чоловік, і мав він трьох доньок. Дві старші красуні такі, що всі села на диво ставали, а третя малесенька, тендітна, злегка горбата, лиш очі великі і світлі. На полі їй важко працювати, а вдома за старшими не встигає, трудно їй.
У старших Аннички та Даринки женихи табунами ходили, свати в сінях товклися, а на молодшу, Грушеньку, навіть дивитись ніхто не хотів. Ну й кажуть сестриці:
Поки Грушеньку заміж не віддамо, то й самі не підемо!
Минає час, а сватів до Грушеньки досі нема. Сестри і вбрали її, і щоки підрумянили все дарма. Подружки аж сміялись:
Поки Грушку свататимете, й самі без парубків залишитесь!
Грушенька це чула й тяжко їй ставало. Не так за себе, як за любих сестер. І вирішила раз:
Жити чужим щастям не хочу! Краще піду з дому, хай сестри заміж виходять. Спробую у місті працівницею десь найнятись.
Дочекалася, поки всі заснули, зібрала невеличку вузличку та й подалась у ніч.
Усю ніч Грушенька йшла. Місяць світив яскраво, шлях простелявся мов срібний. Йде, не страшно їй. Тільки під лісом трішки злякалась а якщо ведмідь не спить? Проте зайшла в ліс, іде стежкою.
Вже на світанку втомилася, а до міста ще далекенько. Лягла під кущем ліщини відпочити, вузлик під голову, вкрилася хусткою й поснули.
Чи довго, чи ні, а прокинулася раптом від звуків сокири довкруги гупало. Ледве підвелася, аж поряд шурх! дерево сухе впало! Злякалася Грушенька, хотіла тікати, а бачить іде дід. Малий на зріст, зате кремезний, борода біла, в руках сокира.
Грушенька ще більше злякалась, а дідусь мовить:
Не бійся, онучко, зла тобі не зроблю.
Хто ти будеш, дідусю? питає Грушенька. Ледве не придавив мене!
Я лісник, тут схиляюся. Сушняк валю. А ти чого одна в лісі?
Розказала йому Грушенька свою біду. Засмутився дід, бороду погладив:
Бачу, ти добра й чуйна дівчина. Залишайся у мене в сторожці, будеш мені онучкою. А захочеш відведу тебе сам до міста.
Зраділа Грушенька, погодилась. Так і зажили вони удвох. Дід-лісник удень по лісу ходить, Грушенька по господарству порається роботи небагато, вона встигає.
Добрий був старий, веселий, розумний, багато розповідати вмів заслухаєшся. Показував усе і трави, і корені, і ягоди, пояснював, коли й які краще збирати, як сушити, як лікувальні зілля готувати. Багатьох мудрощів навчилася Грушенька від діда, нічого той від неї не приховав.
Минув час, і настав дідові кінець. Заплакала Грушенька, але лісник промовив:
Не тужи, онучко, кожному свій час. Як помру, поховай, а тоді повернись додому. Усьому навчив тебе, чого сам умів. Я жив лісу помагав, а ти, онучко, людям помагай!
Помер дід, Грушенька його поховала, поплакала і вирушила додому.
Повернулася у село рідне. Сестри вже заміж повиходили за двох братів, живуть усі разом у великій хаті. Зраділи, що Грушенька жива повернулася! Виділили світлицю їй, стала Грушенька з ними жити, допомагати. Знає, як землю удобрити, як хворобу відвести, як бурян витравити усьому навчив дід-лісник. В сестриць усе родить на славу, худоба здорова, хвороб у родині нема. Живуть і радіють.
Чутка по селу пішла ідуть до Грушеньки люди за порадою. Усім допомагала і за гроші не брала. Хто міг дякував яйцями чи хусткою, а зовсім злиденним допомагала без жодного подарунка.
У тому ж селі жила баба Вертиня знахарка. Много чого уміла, та люди її побоювались, була вона гнівлива. Як Грушенька почала людям допомагати, всі до неї звертаються, а хату баби обходять стороною. Розлютилась стара. Думала-думала, як до дівчини підступити. Нарешті й надумала. Прийшла до неї:
Доброго дня, Грушенько, ластівко!
Доброго дня, бабусю, радо відповідає Грушенька.
Прийшла до тебе допомоги просити. Ой, болить рука, аж заніміти можна…
Присідай, бабусю, зараз гляну на руку.
Посадила бабу, оглянула.
Та чи справді в тебе рука болить, матусю? Може, помиляєшся? Дай і другу подивлюся.
Та ця ж болить, донечко, як не ця! Так болить, ні пити, ні їсти не можу.
Грушенька похитала головою.
З рукою в тебе все гаразд, бабусю.
Як це гаразд? гукає баба. Он, дивись, як пальці скручило!
Грушенька здивувалась, та вірить своєму.
Як хочеш, каже, бабусю, та не болить у тебе рука!
Ну, як не болить, то не болить, погодилась раптом баба. Побалакала з тобою, так і полегшало. Дякую тобі, Грушенько, дякую, моя мила. Візьми від мене гостинець дзеркальце. Тобі, молодій, саме милуватись.
Дякую, бабусю, мовила Грушенька. Як слово твоє добре, хай і діло твоє буде добрим! Добре слово міцніше злого.
А на дзеркальце баба Вертиня нашептала злої чуми…
Побігли дні, та у Грушеньки, здається, й горбик зник. Дивляться люди: вирівнялась, майже не кульгає. Милується собою в дзеркальце бабине і радіє. А стара бачить, що чари не подіяли, знову йде до Грушеньки каже, спину ломить, у ногах неміч. І сама відчуває щось зле коїться.
Грушенька дала їй корінців, пояснила, як готувати. Вертиня знов дає подарунок кістяний гребінець.
Краса дівоча догляду любить, а ти ж гарна побався трішечки!
Грушенька взяла, відповідає:
Дякую, бабусю, яка ти добра! Нехай твоє добре слово добром відгукнеться!
І минув час, але всі бачать чи то Грушенька красою розцвіла, чи веселішою стала: щічки рожеві, коси густі, струнка незвичайно. А баба Вертиня зовсім висохла! Руки, мов гілки сухі, спина зігнулась, ноги наледь носять. Лежить, стогне й кличе до себе Грушеньку.
Даринка з Анничкою відраджують:
Не ходи, сестро, та баба відьма, в її хаті не добро.
Не журіться, каже Грушенька, ранок вечора мудріший.
Зранку встала, умилася росою, вбрала нову сорочку. У кошик набрала гостинців меду лісового, яблучок садових, духмяних трав.
Побачили сестри ахнули:
Яка ти, сестро, красуня стала! Чи то сорочка тебе перевтілила, чи справжні дива діються?!
Пішла Грушенька до хати баби. Ледве до хвіртки торкнулась а вона й зачинилась, не відчиняється.
Бабусю! гукає. Відчини! Не можу увійти.
Чути в хаті гуркіт, в печі шелестіння, хтось шепоче:
Не впускай! Захисту її не зруйнуєш! Лихе слово їй до добра повертається!
Постояла Грушенька знову стукає:
Бабусю, чи все гаразд? Прийшла до тебе навідатись, а зайти не можу.
А у хаті рев віслюковий, собака гавкає, корова мукає, тарабанить усе довкола, як перед бурею.
Люди зі села збіглися, дивуються й лякаються. Завжди відьму оминали, але такого не бачили, щоб хата захиталася! А Грушенька утретє гукнула:
Відгукнися, бабусю! Я гостинців принесла: меду лісового, яблук, духмяні трави!
Перекинула кошик через хвіртку на доріжку. Раптом із труби валить чорний, як ніч, дим страшніший, ніж на пожежі, з вікон злетіли ворони й розсіялись. Уся хата почорніла, мов згоріла живцем. Люди злякались, кинулись воду нести, паркан ламати.
Та як сонечко першого промінця кину, дим одразу розвіявся. На місці хати лише купка вуглин залишилась. Без вогню і слід зник.
Це ж Вертиньчине зло її і спалило! зміркували люди. Хотіла Грушеньку лихом звести, та доброта її серця зло відвернула, до самої Вертині й повернулось!
А Грушенька з того дня ще гарнішою стала, сяйлива, ніби новонароджена. Швидко і наречений для неї знайшовся, з того ж села. Одружились, жили у мирі та злагоді, а в Аннички з Даринкою лише радість була за сестру.
А там, де була хата Вертині, виросла густа малина пахуча, велика, рясна. Усе село ходити туди перестало лякатись, кажуть, стільки ягоди було, що аж село почали Малинівкою звати.
Ось так і живе память у людях: добро, як зерно, впаде у грунт, проросте врожайно. Досить бути щирим і добрим серцем і жодне лихо тебе не подолає.
