Грушка
Жив у чоловіка три доньки. Дві справжні красуні, а третя маленька, худенька, зігнута. Тільки очі великі й блискучі на обличчі сяють. В полі їй справи не давались, і вдома за сестрами не встигала важко їй було.
В старших Аннички й Даринки женихів хоч відбавляй: свахи в сінях не розходились. А на молодшу, Грушку, навіть уваги не звертали. Сестри й кажуть:
Поки Грушку не віддамо заміж, і самі не підемо!
Минає час, а до Грушки сватів й далі нема. Сестри її і вбирають, і румянцем труть надарма. Сусідські дівчата навіть кепкують:
Поки своєю Грушкою займатиметесь, самі без женихів залишитесь!
Грушка те чує серце крається. Не за себе журиться, а саме за рідних сестер. Якось вирішила:
Не хочу бути тягарем для них! Краще піду з дому, нехай сестри своїм щастям живуть. Подамся до міста, може, знайду служіння.
Дочекалась ночі, доки всі поснули, зібрала вузлик і вийшла з хати.
Іде Грушка усю ніч. Місяць світить, дорога ясна. Не страшно їй. Як дійшла до лісу, трохи злякалась а раптом ведмідь не спить? Але зайшла у ліс, йде стежкою.
Вже світати стало. Втомилась Грушка до міста ще далеко. Сіла відпочити під ліщиною, підклала вузлик під голову, вкрилася хусткою й заснула. Чи довго, чи ні прокинулась від стуку сокири. Тільки-но прислухалась бах! дерево гепнуло додолу! Злякалася, схопилася, а тут підходить дідуган. Сам низенький, але видно, що дужий, борода біла, а в руках сокира.
Грушка ще більше злякалася, а дід говорить:
Не бійся, онучко, зла не зроблю.
А хто ви, діду? питає Грушка. Ледь мене не задавили!
Я лісник, он тут поблизу живу, відповідає дід. Сушняк валю. А ти чого одна в лісі?
Розповіла Грушка свою біду. Дідусь задумався, бороду погладив і каже:
Добра ти душою, бачу. Залишайся у мене в сторожці, будеш мені за внучку. А захочеш сам до міста проведу.
Зраділа Грушка, погодилась лишитись у лісника. Так і стали вдвох жити. Дідусь удень по лісу ходить, а Грушка в хаті порається роботи не так і багато, все справляє.
Лісник був добрий, веселий, багато всього бачив, міг так розповідати, що й не відтягнешся. Почав навчати Грушку трави різні знати, коріння й ягідки розпізнавати, коли що збирати, як сушити та ліки готувати. Багато Грушка від дідуся перейняла.
Настав час дід помирає. Заплакала Грушка, а він каже:
Не журися, онученько, час кожному свій. Як помру, поховай мене й іди додому. Усьому навчив, чого сам знав. Я жив лісу допомагав, а ти людям допомагай.
Помер дідусь, Грушка поховала його, поплакала й рушила додому.
Повернулась в село. Сестри вже заміж повиходили, жили разом у великій хаті. Зраділи, що Грушка додому повернулась! Виділили їй світлицю. Почала Грушка господарювати й сестрам допомагати. Чим землю підживити, як від недуги худобу чи дітей врятувати, буряни звести всьому її лісник навчив! Завжди у сестер город пишний, худоба здорова, ніхто в хаті не хворіє. Так і жили в радості.
Невдовзі сільчани дізнались стали всі до Грушки за порадою йти. Не відмовляла нікому, лікувала й радила без оплати. Хто міг приносив чи яєць, чи хусточку, а зовсім бідних і так приймала.
В тім же селі жила баба Вергелиха знахарка й ворожка. Багато чого вміла, та люди її остерігались лиха була. Як Грушка почала всім допомагати люди й до неї потягнулись, а хатину Вергелихи й обходити стали. Осердилася баба, почала думати, як Грушку підступити. Думала-думала, придумала. Приходить:
Добридень, Ганно Іванівно, голубко!
Добридень, бабусю, вітає Грушка привітно.
По поміч до тебе, милочка, стогне баба. Рука болить, аж не піднімається.
Сідай, бабусю, гляну твою руку.
Посадила Грушка бабу, мацає.
Чи справді ця рука болить? Може, помилились? Дай, іншу подивлюсь.
Ця, рідна, як не ця! нарікає баба. Так болить, так крутить! Ні їм, ні пю не можу!
Грушка головою похитала.
Бабусю, нема в руці болю.
Як це нема! кричить баба. Дивись, як пальці скривились!
Здивувалась Грушка, але наполягає:
Як хочете, бабусю, а руки у вас не болять!
Ну гаразд, не болять, то й не болять, погодилась раптом. Побалакала з тобою й полегшало. Дякую, Ганно Іванівно, дараунок прийми, простягає дзеркальце. Молода ж ти, красуня, буде тобі милуватись.
Дякую, бабусю, відповідає Грушка. Хай твоє добре слово міцніше злого буде.
А на дзеркальце баба Вергелиха нашептала лихого…
Минув час у Грушки й горбок ніби зник. Люди дивуються: вирівнялась та майже вже й не шкутильгає. Дивиться на себе в дзеркальце й радіє. А баба бачить нічого її наговори не дають, знову приходить до Грушки: спина болить, ноги не носять. А сама й справді заслабла.
Дала їй Грушка трав, навчила, як готувати. Вергелиха знов дурно подарунок гребінчик з кістяною ручкою:
Краса жіноча піклування любить! каже. Ти гарна дівчина, як собі не потішити?
Прийняла Грушка гребінчик:
Дякую, бабусю, добра ви яка! Добра бажаєте хай кожне ваше слово збудеться.
Знову час іде, а люди дивляться Грушка чи то гарніша стала, чи світліша. Обличчя порожевіло, коса густа, вся станом налита. А баба Вергелиха й зовсім знемогла: руки, мов сухі гілки, спина згинається, ноги не тримають. Лежить тільки зітхає. Кличе до себе Грушку.
Даринка з Анничкою відраджують:
Не йди, сестро, баба ця відьма, у неї зло діється.
Не бійтеся, каже Грушка, ранок розумніший вечора.
Встала Грушка на зорі, умилaсь джерельною водою, одягла чисту вишивану сукню. Зібрала в кошик дарунки: меду диких бджіл, яблук з саду, трави запашні, цілющі.
Дивляться сестри очам не вірять:
Яка ж ти, сестричко, красуня стала! Чи сукня так личить, чи диво якесь зовсім інша ти!
Пішла Грушка до Вергелихи. Тільки до хвіртки а вона клац і не відчиняється.
Бабусю! гукає. Відчини, не можу зайти!
А в хаті щось тупотить, метушиться, по-різному кричить:
Не пускай! Не пускай! Її лихо не бере, вроки не чіпають, хвороби відступають, зле слово добром вертається!
Постояла Грушка, далі стукає:
Бабусю, жива ще? Навідатись прийшла, а зайти не можу.
Старчиха не озивається, а у хаті реве хтось як осел, гавкає, як пес, мукає, як корова. З печі галас такий, що, здається, хата трісне.
Люди на вулиці зібрались, дивуються. Боялись Вергелихи, але такого не бачили, щоб хата ходуна мала. А Грушка втретє стукає:
Бабусю, дай хоч відгукнись! Принесла тобі гостинців: меду дикого, яблук, трави запашної.
Перекинула кошик через хвіртку, поставила на стежку. А з димаря бабиної хати попер дим чорний, як ніч, з вікон ворони вилетіли, сама хата почорніла, наче вугіллям вкрита. Сполохались люди: хто воду несе, хто тин ламає гадають, спалахнула хата.
Тут сонце з-за хмар виринуло тільки його промінь торкнувся землі, як увесь дим розвіялось. Замість хати купка вугля. Все згинуло, не зайнявшись.
Це ж Вергелихину лють і зжерло! зрозуміли люди. Чаклувала, хотіла Грушку погубити, та до чистої душі зло не присіло все на неї і впало.
А Грушка з того дня вже зовсім невпізнана стала; незабаром зявився й жених із сусіднього села. Жили в мирі й злагоді. Анничка з Даринкою дуже за сестру раділи!
А на місці Вергелихиної хати, там, де Грушка кошик лишила, незабаром малина розрослась велика, запашна, хоч коси коси! Цілим селом ходили збирати, а місця боятись перестали. Подейкують, ягоди щороку так багато стало, що й село назвали Малиною.
Джерело: https://gotovim-samy.ru/rasskazy/grushenka.htmlА ще довго старожили згадували, як із того дня ні лиха хвороба, ні зла думка у селі не приживалися. Діти росли здорові й дужі, у кожній хаті лад і достаток. А до Грушки й після весілля йшли з усього краю, бо знали: тому, хто з відкритим серцем живе й добра бажає, усе зло обертом, а щастя відгомоном.
І хоч минали літа, Грушка не зазнавалася й не гордилася красою у кожного, хто в дім приходив, старого чи малого, єдине питала:
Кожному по щастю й по любові треба. Пригостишся малиновою наливкою чи казку хочеш послухати?
А коли весело сміялись у хаті й малина на столі червоніла здавалося, що навіть сонце у вікно яскравіше світить. Так і впліталась Грушчина доброта у кожне серце, як солодка ягідка у щедре літо на щастя, на здоровя і на любов навіки.
