Поки мої діти з онуками туляться у тісній однокімнатній квартирі в спальному районі Києва, батьки мого зятя насолоджуються життям у просторій, світлій “трійці” на Печерську.
Моя донька Олеся вийшла заміж, але, на жаль, нам не пощастило із зятем Ростиславом та його родиною. Ми для дітей все, а вони від своєї родини не мають нічого. Минуло вже вісім років із дня весілля, а нам досі доводиться вирішувати всі питання лише власними силами.
Коли стало питання житла, його батьки відразу відхрестилися мовляв, до нас не звертайтеся, нічим допомогти не можемо.
Тож ми з чоловіком були змушені продати власну, затишну квартиру з цегли біля Голосіївського парку, аби купити хоча б якусь квартиру для дітей. Не хотіли переїжджати лишили стільки спогадів, тепло, затишок… Але що поробиш, головне, щоб у дітей було своє гніздечко. Все зробили своїми руками й ремонт затіяли, й меблі купували самостійно. А від батьків зятя жодної гривні підтримки.
Он уже й онуки виросли. Олеся зараз у декреті з молодшим, а старший Богдан пішов у перший клас. Я щоранку сідаю за кермо “Жигулів” і відвожу його до школи, бо дочці самій нереально впоратися розбудити, прибрати, взути й завести одразу двох дітей за годину! З чоловіком чергуємося: хто возить, хто підхоплює малих по обіді. Беремо участь у житті онуків щодня.
А батьки Ростислава, як завжди, вдають, що це їх не стосується. Дивлюсь на них як так можна? Он онуки, а їм наче байдуже ні допомоги, ні дарунка зайвого.
Так було і раніше. Я ще перед весіллям дзвонила їм “Діти вирішили одружитися, давайте зберемося, домовимось!” А вони мені: “А якщо через місяць розлучаться? Зараз, мовляв, 70% розлучаються!”.
Ми з чоловіком самотужки влаштували і весілля, і придбали Олесі з Ростиславом невеличку квартиру, а його родина прийшла на святкування, мов чужі люди, і подарували сміхотворну тисячу гривень у конверті. Попри все, зять почав висувати претензії.
Купили їм квартиру вісім років тому однокімнатну, для двох з головою вистачало. Тепер, коли з’явилося двоє дітей, стало, звісно, тісно.
Я кажу Ростиславу: “Якщо більше заробити не виходить, може, твої батьки хоч трохи допоможуть дітям?”
Він категорично: “Ні, просити не буду!” Я кажу: “Я можу сама поговорити, якщо тобі важко.” а він мені навіть думати про таке заборонив.
Дивує мене таке ставлення. Значить, у своїх просити соромно, зате з наших сім років тягти гроші нормально? Чому інші якось купують житло самотужки, шукають підробітки чи їдуть на сезонні роботи за кордон, а тут нічого. Кажу зятю: молодий, робочий берися, шукай можливість!
А Ростислав ще й скаржиться дочці, що я втручаюся. Мовляв, такі вже його батьки, змінити їх не вийде.
Образливо дуже вони живуть, відпочивають по санаторіях, на дачі картоплю не копають, а ми підтримувати маємо. А зять навіть слово поперек своїм не скаже. Ось такий люблячий син… Людей шкода не себе.
