«Хочеш мого чоловіка? Він твій!» сказала я з іронічною усмішкою незнайомій жінці, що неочікувано зявилася на порозі моєї квартири.
«Почекай хвилинку, Ганно! Хтось дзвонить у двері. Подзвоню тобі, як дізнаюсь, хто це і чого хоче,» промовила я, перериваючи розмову зі своєю дитячою подругою, яка щойно розповідала мені кумедні подробиці святкування дня народження своєї тещі. Я сміялася безперервно, як на найкращій комедійній виставі.
Я підійшла до дверей, подивилася у вічко й почала здогадуватися, що бачу незнайомку. У нашому підїзді з домофоном чужим проникнути було непросто. Незнайома молода жінка виглядала дивно й водночас жалібно я її раніше ніколи не бачила.
Вирішила одразу не відкривати. Особливо нині стільки шахраїв! Мій простий принцип: із незнайомцями справ не маю. Хитрунів стало багато, та я легковірною ніколи не була.
Я вже хотіла знов набрати Ганну, аж тут дзвоник знов продзвенів незнайомка була наполеглива, впевнена, що вдома є хтось, і явно вимагала уваги.
Я й справді була сама вдома. Мій чоловік Тарас пішов допомагати другові по господарству на дачі. Знову визирнула у вічко: жінка стояла, помітно нервуючи.
«Що може трапитись, якщо просто відчиню й скажу їй: “Йдіть”? Забуду про все це та спокійно проведу вихідні,» подумала я. «Може заблукала, може хоче щось втюхати.»
Зібравшись, я відчинила двері. Незнайомка одразу випросталася, нервово поправляючи світлу хустку.
«Добрий день! Ви Марія?» спитала вона, граючись кінцями хустки. «Авжеж, хто ж іще Чому питаю?»
«Оце цікаво…» майнула думка. «Тепер уже навіть шахраї добре готуються знають, як мене звати!»
«Хто ви така й чого вам потрібно? Стоїте вже тут давно. Я вас не кликала, кажіть по суті або йдіть!» твердо мовила я.
«Тарас удома?» спитала незнайомка, чим добряче мене здивувала.
«А ось це цікаво… Ще й чоловіка знає. Явно підготувалася,» все більша недовіра зростала в мені.
«Ви до Тараса прийшли?» спитала я, хоча малася відповісти зовсім інакше.
«Ні, до вас. Та якщо чоловік вдома, мені буде гірше,» відповіла вона напрочуд спокійно.
«Чому вам має бути гірше? Про що йдеться?» не вгавала я.
«Його нема. Що вам потрібно?»
«Можна в дім тут же незручно таке обговорювати,» запропонувала вона, набравшись нахабства.
«Вибачте, в дім чужих не пускаю. Говоріть, що маєте і швидко, час іде,» різко відповіла я.
«Ви і справді хочете, щоби я розповіла про наші з Тарасом стосунки тут, на очах у сусідів?» з іронічною посмішкою промовила незнайомка.
«Що?! Які стосунки?» вирвалось у мене голосніше, ніж я хотіла.
«Маріє, ви в порядку? Чого ви так голосно?» запитала пані Петрівна з квартири навпроти, щойно вийшовши з ліфта.
«Добридень, пані Петрівно! Все добре. До речі, як погода?» намагалась я перевести розмову.
«Здається, скоро буде дощ,» ніби йшла по справах, але не поспішала цікаво ж, що тут у нас.
«Заходьте,» з важкістю зітхнула я, пускаючи незнайомку в коридор.
Жінка озирнулась по квартирі з очевидною зацікавленістю, особливо вдивляючись у всі речі.
«У вас є пять хвилин. Кажіть, чого прийшли,» перекрила я їй шлях до вітальні. «Тут не музей.»
«Я Наталка,» просто відповіла вона, знімаючи хустинку та пальто. «Між Тарасом і мною серйозні почуття.»
«О, яка банальність! Не придумали нічого цікавішого?» не витримала я, посміхаючись уїдливо.
«У цьому немає нічого особливого. Люди закохуються так буває. І ви не перша, кому таке довелося пережити,» випалила вона впевнено.
«Ви впевнені, що він мене вже не кохає, а обрав вас?» я все ще трималась спокійно.
«Абсолютно! Якби було інакше не прийшла б сюди,» зухвало кинула Наталка.
«На жаль для вас, Тарас взагалі не здатен кохати. Хіба що самого себе. Тому, вправляйтесь назад!» усміхнулась я тихо.
Наталка хотіла щось заперечити, якраз у той момент відчинилися двері й у передпокій зайшов Тарас.
Він помітно отетерів, побачивши незнайому жінку.
«Наталко? Ти тут? У суботу? Це щось по роботі?» здивувався він.
«Ні, ти їй потрібен,» встигла озватися я з посмішкою.
«Мені? Що саме? На роботі щось сталося?» перепитав Тарас, плутаючись у здогадках.
«Ні, дорогенький. Тебе прийшли від мене забрати. Повністю,» не втрималась я від сарказму.
Наталка, вся червона, хутко накинула пальто й рушила до дверей.
«Вже йдеш? Та ти ж по Тараса прийшла! Кажу щиро: краще забери, я не проти!» кинула я навздогін.
Та Наталка вже вилетіла з квартири, годі щось їй було сказати.
«Що це зараз було?» нарешті, проказав Тарас, все ще не розуміючи ситуації.
«А це ти мені розкажи! Чого сюди прийшла твоя безстрашна шанувальниця, вимагала розлучення, переконувала, що ти от-от переїдеш до неї?» склавши руки на грудях, я стала чекати.
«Ти серйозно? Я навіть не знаю, що сказати Останнім часом на роботі в неї дивацтва, але з мого боку й натяку не було. Я далекий від цих дурниць. Я ж тобі обіцяв!» відверто розгубився Тарас.
«Хоч би як, ти мене знаєш, Тарасе, і добре розумієш: такого я не терплю. Хоча, чесно, сучасні жінки ладні на все аби відчути себе щасливішими!» я зітхнула й похитала головою.
Тарас зняв взуття й рушив на кухню, а я залишилася у коридорі збентежена й, водночас, впевнена: нашої сімейної рівноваги так легко не похитнути. Невдалий «план» Наталки навіть здався мені смішним. І я знала наша сімя сильніша, ніж може здатись стороннім.
