11 квітня
Сьогодні я хочу написати про той рік, що розділив моє життя на «до» і «після». У процесі розлучення мій вже колишній чоловік, Леонід, виявив в собі найгірше. Все, що ми створили разом, зрештою виявилося записаним лише на нього так хитро він усе розподілив. А мені, Олені, лишилась стара, занедбана ферма у полі під Сумами, яку він десь успадкував від директора свого заводу, покійного Гаврила Степаненка. Так він відчепився від мене своїм «щедрим» подарунком.
Леоніде, я ж не збираюся тут залишатися, ти це добре розумієш, сказала я зібрано.
Що ж, вернись назад у місто, байдуже кинув він. Мені все одно.
Колись ми починали все з нуля продали квартиру і вклали останню гривню у нашу справу. Мені дісталась лише кімната в гуртожитку, а Леонід всі прибутки та власність оформив на себе, поки я всі сили віддала розвитку нашої роботи. Він ставився до мене дедалі надмінніше. З часом все стало тільки гірше. Я фактично стала чужою у власному житті.
Це ж несправедливо, промовила я напівголосом, але він тільки знизав плечима.
Не починай. Я все роблю сам, ти вже давно не допомагаєш.
Це ти наполіг, щоб я відпочила і трохи подбала про себе, відповіла я спокійно.
Він лише зітхнув із роздратуванням, сказавши:
До речі, памятаєш ту ферму, яку я одержав у спадок від Степаненка? То твоє майбутнє місце. Якщо не забереш її залишишся ні з чим.
Його посмішка була іронічною, навіть знущальною. Після дванадцяти років разом я раптом зрозуміла все робилося з розрахунку.
Гаразд, але нехай ферма юридично буде оформлена на мене, твердо заявила я.
Без питань, зекономлю на податку.
Після цього не було про що говорити. Я зібрала найнеобхідніше та поселилась у готелі. Мені було важко, але я вирішила нехай навіть ця ферма буде порожнім клаптиком землі, я подивлюсь на власні очі і вже після того вирішу.
Я закинула валізи до старого «Жигуля», залишивши все Леоніду і його новій супутниці надмірно пихатій, судячи зі скупих зустрічей. Перед виїздом він вручив мені документи, криво посміхаючись:
Щасти тобі.
І тобі, відповіла я рівно.
Ну, не забудь прислати фото корів! сміючись навздогін.
Я сіла до керма, і тільки-но опинилась за містом сльози самі покотилися з очей. Я так довго сиділа в машині на дорозі, що аж не помітила, як у вікно постукала сива селянка:
Доню, що сталося? Я з чоловіком бачу стоїш тут вже довгенько.
Озирнулася і побачила стою біля старенької автобусної зупинки.
Дякую, все добре, просто трохи важко, ледве викроїла я слова, намагаючись усміхнутися.
Ми от із лікарні їдемо. Сусідку вже ніхто не навідує. Ти часом не до Верхньої Сироватки прямуєш?
Я здивувалась саме в тому селі й була та сама ферма.
Так, уявіть, саме туди, відповіла я.
Я Валентина Коваль, це мій чоловік Іван, представилася жінка.
Дорогою я дізналася стільки нового: хто в селі людям допомагає, хто худобу доглядає, а кого стороною обійти. Ферма виявилася геть пусткою декілька корів та старий сарай. Але щось тоді вперше промайнуло в душі якщо залишу все так, то себе не поважатиму.
Минав час. Я без жалю розпродала прикраси, витратила заощадження на корм для худоби, ремонти, допомогу людям із села. Поступово ферма оживала: тепер наші сири та молоко купують навіть у Чернігівскій та Полтавській областях. За рік кількість корів збільшилася до восьмидесяти наше зелене поле тішить око й серце.
Якось заїхала до мене молода дівчина Орися, принесла «Сільські Вісті», у яких було оголошення про продаж холодильних вантажівок практично за безцінь. Я одразу впізнала то ж номер Леоніда! Тихо наказала Орисі зателефонувати, запропонувавши йому на 5% більше за умови, що нам віддадуть усе першими і не покажуть іншим.
Приїхала на огляд і побачила здивування у його очах.
Це ти купуєш машини?! спитав, вражений.
Так, для тієї самої ферми, яку ти мені «подарував». Ми тут усе змінили тепер це прибуткова справа.
Він нічого не відповів. Схоже, життя давало йому зрозуміти, що розплата за підлість невідворотна. Я більше не озиралася назад.
Зрештою, саме тут я зустріла справжнє кохання мого Івана, місцевого тракториста, який допоміг підняти ферму. Разом ми охрестили нашу донечку Соломію, зустріли гостей з усього села. А Леонід так і залишився осторонь, хоча й міг тільки спостерігати, як моя нова сторінка життя переписує його стару.
