ПЕРЕДВІЩЕННЯ ЛИХА
Давно це було… Марічка прокинулася серед ночі і до самого ранку так і не змогла зімкнути очей. Чи то поганий сон приснився, чи то якісь незрозумілі хвилювання стискали душу. Раптом на серці стало так тяжко, що сльози самі полилися з очей. Чому Марічка не розуміла, та пояснити навіть собі цього не могла. Дихати було важко, і відчуття неминучого лиха навалилося з нестримною силою.
Тихо підійшла до ліжечка, де спав її маленький синочок. Назарчик усміхався у сні, смішно посмикуючи губками. Марічка поправила ковдрочку, обережно погладила по голівці й вийшла на кухню. За вікном панувала суцільна темрява, мов глибоке беззоряне небо.
Марічко, знову не спиться? почувся позаду лагідний голос Михайла.
Знову те саме Не розумію, що зі мною коїться, Мишко, тихо відповіла вона.
Може, це оте, як кажуть, післяродова депресія? спробував пожартувати чоловік.
Та ні, Назарчику вже майже півроку, ніякої депресії не було, а тут раптом навалилось
Хто його знає нерви, гормони Не переймайся, рідна, все мине!
А мені страшно, Мишко, шепотіла Марічка, тулячись до нього щільніше.
Все буде добре! обіймаючи дружину, запевнив він.
Минуло три тижні. Марічку з Назарчиком запросили до нашої дільничної педіатрині. Перед цим вони проходили медогляд хлопчику якраз виповнилося півроку. Здали всі аналізи, оглянулися у лікарів. Дзвінок медсестри став для Марічки несподіванкою.
В чому справа? спитала вона стурбовано.
Не хвилюйтеся, Марічко, лікар все пояснить, почула у відповідь.
У лікарні черга була, як завжди, а Марічку знову охоплювала тривога так, що серце вистрибувало з грудей. Коли, нарешті, вони зайшли в кабінет, вона ледве стримувалася.
Присідайте, тихо сказала лікарка. Маріє Степанівно, маю вам дещо сказати. Не лякайтеся, але потрібні додаткові аналізи.
Що сталося? ледь прошепотіла Марічка. Тепер вона гостро відчула: весь цей час її найгірші передчуття були не випадковими.
У Назарчика погані аналізи. Лейкоцитів у крові надто багато, і ще деякі показники тривожні. Треба перездати кров. Бажано у спеціалізованому закладі.
Де це? ледь чутно спитала вона.
В обласному онкогематологічному центрі, відказала докторка.
Як дісталася додому не памятала. Чоловік чекав на неї, узявши відгул отримав її СМС і примчав одразу.
Марічко, що сталося? кинувся до неї.
Сльози рясно бігли її щоками, та ніби і не помічала.
Нас направляють на обстеження в онкоцентр, прошепотіла, ніби вирок.
Може, все минеться? Це ж просто обстеження, заспокоював чоловік.
Ні, не просто Я відчувала це, тільки не розуміла звідки чекати біди.
Вона пригорнула сина, і просто гірко-гірко розплакалася. Назар ще нічого не знав, спокійно сопів уві сні.
Гострий лейкоз, промовив літній лікар, переглядаючи аналізи. Потрібно негайно розпочинати лікування.
Марічка не змогла прийняти цю новину. Хіміотерапію Назар проходив без неї, він лежав у реанімації, а вона під дверима.
Йдіть додому! умовляла медсестра. До дитини вас зараз не пустять.
Я не можу! Як я залишу його самого?!
Вісім років Марічка і Михайло перебували в шлюбі. Довго не могли вони мати дітей: огляди, аналізи, а причини так і не знайшли. І тільки на восьмий рік прийшла вагітність. Такі щасливі й тривожні були ті дні Михайло дбав про дружину, навіть чашку води заважав їй підіймати. Останній місяць вагітності Марічка провела в пологовому стаціонарі рекомендувала лікарка, бо загрожували передчасні пологи. Півроку тому вона нарешті народила довгоочікуваного сина, назвала Назаром на честь батька Михайла, який загинув у ДТП кілька років до того.
Марічко, не можна давати дитині ім’я того, хто рано пішов, сварила бабуся, дізнавшись про вибір імені.
Бабцю, це ж забобони! сміялась вона, щаслива і впевнена, що лихо омине їхню родину
Марічка сиділа біля Назарового ліжечка. За місяць хлопчик помітно схуд, щічки зблідли, під очима глибокі синці. Сльози текли несамовито, вона вже й не намагалася їх витирати. Стерильна палата, в яку її пустили тільки після скандалу з головним лікарем. «Імунітет у вашого сина нульовий, не можна ризикувати», казали, але для матері це вже не мало значення: вона вививала під реанімацією, аж поки не впустили.
Такі операції у нас не проводять, сухо повідомив головний лікар, Іван Демяненко.
Де проводять? спитала твердо Марічка.
В Німеччині, у клініці Берліна. Там є шанс, але коштує це немало.
Підготуйте, будь ласка, документи, я знайду гроші.
Усі виписки відправили до берлінської лікарні, що спеціалізується на лейкозах. Своєї згоди вони довго чекати не змусили: можуть оперувати, але потрібно 7 мільйонів гривень.
Марічко, навіть якщо ми продамо квартиру в Києві й машину, не наберемо і половини! розпачливо казав Михайло. Я вже розмістив оголошення, але покупців треба ще знайти.
У нас не більше двох місяців! плакала жінка. Маємо щось вигадати.
Збирали спільно: колеги на роботі, місцевий благодійний фонд, магазини, знайомі. Частину виділила міська рада, частину допомогли волонтери. Необхідної суми так і не зібрали.
Їдь, Марічко, вмовляв чоловік. Все, що ще вдасться дістати, я тобі надсилатиму. Може, квартиру все ж хтось купить.
В їхньому містечку всі переймалися їхнім горем, але зібрати таку суму у маленькому місті було неможливо.
Документи швидко оформили, і Марічка з Назарчиком вилетіли до Берліна. Привезених грошей не вистачало. Почали планові обстеження і підготовку до операції. Про те, де взяти решту вона навіть не дозволяла собі думати, та мріяла про диво. За місяць Назарчикові якраз мав виповнитися рік.
В сусідній палаті лежала ще одна мама зі своїм сином Андрійчику було вже три роки. Виявилося, їхні домівки зовсім поряд, Олена з хлопчиком із сусідньої області. Їм дивом вдалося зібрати гроші, та хворобу у Андрійка помітили пізно: лейкоз був у важкій формі, операцію постійно відкладали.
Не плач, Марічко, вмовляла її Олена, все налагодиться! Ще водитимеш Назарчика в цирк і до львівського зоопарку. Ми торік були так Андрійко обожнював того великого ведмедя, годинами міг спостерігати! Тоді ще не знала, що він хворий. У зоопарку в нього вперше потекла носом кров. Я спершу не злякалася, а потім ще кілька разів тільки після того пішли в лікарню. А вже тоді третя стадія Як не помітила відразу?
Оленко, не плач, все складеться! Ще всі разом сходимо в зоопарк, дітки будуть сміятися!
Та ні Я ж бачила, що щось не так! Андрійчик худ швидко, не їв, слабкий весь час! Мама моя казала щось не гаразд! А я не хотіла вірити Олена захлиналася у сльозах. Марічка обіймала її, та знала слова тут безсилі
Через кілька днів стан Андрійка різко погіршився хлопчика забрали до реанімації. Олену не пустили, а вона, мов скамяніла, сиділа під дверима й лише витирала потоки сліз.
Оленко, ходімо трохи відпочинеш! вмовляла Марічка.
Я маю бути тут! Тільки так Андрійко відчує, що мама з ним, не піддавалась та.
Він і так знає, що ти поруч
Та Олена залишалась. Медсестра зробила їй укол заспокійливого: погаслі очі застигли в очікуванні дива.
Увечері подзвонив Михайло. Марічка тримала Назарчика на руках, колисала над ліжечком, кожної хвилини всотувала в себе його тепло.
Марічко, я переказав трохи більше 200 тисяч, мовив чоловік. Ще квартирою цікавиться молода пара, обіцянку дати днями.
Добре прошепотіла жінка.
Раптом розпачливий крик пролунав із коридору. Телефон вислизнув з рук. Назарочка розбудив плач, Марічка погладила його, малюк знову солодко засопів і заснув. Поклавши його в ліжечко, кинулася в коридор. Вже знала, в чому річ, та відмовлялася вірити. Під дверима реанімації Олена ридала, впавши на коліна. Навколо медсестри, намагалися її привести до тями Такого відчаю Марічка не бачила ніколи.
Оленко, тримайся, шепотіла, обіймаючи подругу, ти мусиш жити заради Андрійка!
Навіщо жити? Мій синочок помер! Це моя провина! билася у розпачі Олена.
Марічка підтримувала її, поки медики зробили укол і відвели жінку до палати.
Нехай відпочине. Ще буде час поплакати, зітхнув втомлено черговий лікар.
Ту ніч Марічка не спала. Сиділа біля Назарового ліжечка й жадібно вдивлялася в його обличчя… Як хотілося, щоб той біль ніколи не торкнувся їхньої долі.
Наступного дня Олена заглянула до їхньої палати. Вона вже не плакала, за одну ніч змарніла, ніби постаріла на ціле десятиліття. Довго стояли жінки в обіймах.
Нехай у вас все вийде, прошепотіла Олена на прощання. У вас є шанс скористуйтеся ним. А я маю подбати зараз про сина витерла сльози і простягнула запечатаний конверт.
Я почитаю, коли ти підеш, ледь чутно сказала Марічка.
Коли Назарчика забрали на процедури, вона відкрила конверт.
«Дорога Марічко! Дуже хочеться, щоб Назар жив. Хай його життя буде і за мого сина Нехай бігає у дворі, навчається, сміється. Обовязково зведіть його в наш зоопарк і привітайте великого чорного ведмедя. В конверті гроші на операцію. Моїй дитині вони вже не допоможуть, а твоєму Назарчику допоможуть вижити».
Марічка плакала. Плакала від щастя, що зявилася надія врятувати сина, і від журби бо ціна за надію була невимовно тяжка…
Мишко, не продавай квартиру! телефонувала вона наступного ранку. Нам треба буде куди повертатися!
А гроші?
Вже є. Все буде добре!
Михайло вперше за ці жахливі місяці посміхнувся: почув у голосі дружини щось таке, що повернуло віру обовязково все буде добре.
Операцію зробили наступного дня після Назарчикового дня народження йому виповнився рік. Марічка, як і всі матері, днювала і ночувала під реанімацією. Але цього разу лікарі обнадіювали: прогноз був добрий.
Через час їх перевели до однієї палати, попереду був карантин і кілька важких місяців реабілітації. Але ні холод, ні стерильність не лякали головне, що Назарчик оживав! Йому почали цікавити іграшки, він став їсти, посміхатися. Коли вперше міцно обійняв і сказав щось схоже на «мама» Марічка не витримала й розплакалась. Диво сталося!
Медвееедь! радісно показував Назарчик на великого чорного ведмедя у клітці.
Не «медвееедь», а ведмідь! сміялася мама.
Вони приїхали на екскурсію до Львівського зоопарку, того самого, де колись любив спостерігати ведмедя маленький Андрійко.
Вітання тобі від Андрійка, ведмедику, прошепотіла Марічка.
Назар веселився, їв морозиво, катався на плечах у тата й сміявся. Його життя знову наповнилося дитячими радощами та відкриттями. Про лікарню нагадували хіба що спогади. Лише іноді, прокинувшись посеред ночі, Марічка з тривогою підходила до ліжечка, перевіряла подих сина і спокій поволі поверталася в серце.
Попереду було ціле життя життя за двох хлопчиків.
