Мені 25 років, і вже два місяці я живу з бабусею. Моя тітка — єдина донька бабусі, раптово померла д…

Мені двадцять пять, і ось вже два місяці я живу з бабусею в Києві.
Моя тітка її єдина дочка раптово померла два місяці тому. Раніше бабуся мешкала саме з нею. Вони поділяли одну квартиру, одне життя, мовчання й буденність. Я часто їх відвідувала, ми проводили час разом, але у кожної з нас було своє життя. Усе змінилося в той момент, коли бабуся залишилася сама.
Для мене втрата не чужа тема. Моя мама пішла з життя, коли мені було 19. З того часу я навчилася жити з порожнечею це стало звичним. Батька я ніколи не знала. Не було ні історії, ні таємниці просто його ніколи не було. Тому, коли не стало тітки, я зрозуміла щось надзвичайно важливе: залишилися тільки ми з бабусею.
Перші дні після похорону були дивними. Бабуся не ридала постійно, але її біль проявлявся в деталях вона повільніше вставала, часто забувала вимкнути світло, довго сиділа й дивилася в одну точку. Я сказала собі, що затримаюся «на кілька днів». Але ці дні перетворилися на тижні. Одного дня, розкладаючи одяг у шафі, я зрозуміла, що вже не збираюся їхати.
Відтоді коментарів не бракує. Люди завжди люблять висловлюватися.
Одні кажуть, що я зробила правильно як можна залишити літню жінку, яка нещодавно втратила дочку, саму? Інші вважають, що я марную молодість, що в моєму віці потрібно подорожувати, гуляти, заводити хлопця, «жити на повну». Запитують, чи не важко мені, чи не почуваюся в пастці, чи не боюся залишитись сама у майбутньому.
Чесно кажучи, я інакше на це дивлюся.
Я працюю, відкладаю гривні, доглядаю за квартирою, супроводжую бабусю до лікарів, готуємо разом, ввечері дивимося фільми. Мені не здається, що я від чогось відмовляюся. Я відчуваю, що роблю свідомий вибір. Наразі у мене немає стосунків, я не думаю про дітей чи про переїзд за кордон. Мені важлива стабільність, турбота, бажання не повторити історію покинутості, яку знаю надто добре.
Бабуся це все, що лишилося мені від родини. Немає мами, тітки, немає батька. Я не хочу, щоб вона доживала свої роки з думкою, що вона тягар чи заважає комусь. Не хочу, щоб щодня вона їла сама, або лягала спати з відчуттям самотності.
Можливо, потім мій шлях зміниться. Можливо, я подорожуватиму, закохаюся, виїду з дому. Але зараз моє місце тут. Не через обовязок. Не через провину. А тому що я люблю бабусю і ціную себе поряд з нею.
Життя іноді підносить неочікувані виклики але саме у турботі про близьких ми стаємо людянішими й по-справжньому дорослішаємо. А ви як би вчинили?