Коли я повернувся додому, двері стояли навстіж. Перша думка у дім пробрався хтось чужий. “Мабуть, сподівався, що тут знайде якісь гривні чи цінності”, подумав я.
Мене звати Дмитро Мирославович, мені шістдесят три роки. Уже пять років я самотній дружини не стало, а діти подорослішали, мають свої родини й живуть окремо. Як тільки весна стає теплішою, переїжджаю з двокімнатної квартири у Львові у маленький будинок неподалік Жовкви, там, де природа, свіжий вітер і власний садок. А з настанням холодів повертаюся назад у місто.
Мені до душі спокій села, люблю після міського шуму поринути у догляд за садом, прибратись у дворі, вдихати запах ранкової роси. Неподалік є сосновий ліс: влітку збираю там суниці та білі гриби.
Але нещодавно довелося поїхати у справах до Києва на цілий тиждень. Коли вернувся, двері у моєму будинку були відчинені. Злякався та насторожився: подумав, може злодії? Але нічого не пропало, речі на своїх місцях. Тільки на столі стояла тарілка я ж завжди прибираю на кухні, коли йду.
Зрозумів хтось тут жив, поки мене не було. Я розізлився, зайшов до кімнати а там дівчинка спить на моєму дивані. І все стало ясно!
Маленька прокинулася і сонно поглянула на мене. Тікати й не думала, лише сіла й тихо сказала:
Вибачте, будь ласка, що я так у вас опинилася.
Одразу відчув: вихована, скромна дитина. Якось жалко її стало.
Як тебе звуть? запитав.
Софійка, відповіла вона.
А чого ти тут? Давно тут спиш?
Другу ніч поспіль.
Голодна, певно? Що їла?
Я взяла з собою пиріжки. Якщо хочете, ще є пригоститися.
Витягла з торбинки рештки пиріжків уже черстві, але видно, краще не мала.
Де твої батьки?
Дитина засмутилася й прошепотіла:
Матуся часто залишає мене саму… Вона приходить зла, свариться. Каже, що я лише проблема, шкодує, що я народилася. Пару днів тому знову мене зганьбила, я не витримала й втекла з дому.
А мама не шукає тебе?
Я вже не раз утікала. Вона не помічає, що мене немає. Їй без мене легше, а коли я поверталася, радості не було.
Виявилося, що Софійка живе з матірю, якій чужі любов і турбота. Мати пропадає у знайомих, на дитину не зважає, Софійка сама собі хазяйка.
Я пошкодував дівчинку, але що робити? Я пенсіонер, органи опіки не дозволять мені стати опікуном, а Софійку в жодному разі не можна до інтернату вона боїться цього. Тож я пригостив її борщем, дозволив залишитися ще на ніч тут безпечніше.
Усю ніч не спав, думав про долю дитини. Зранку згадав свою добру знайому Марію Семенівну, яка працює у службі у справах дітей. Зателефонував їй, розповів про біду. Вона сказала допоможе, але треба трохи зачекати.
Через три тижні усі документи були оформлені Софійка стала моєю прийомною онукою. Дитина була щаслива, щиро подякувала, а її мати навіть не сперечалася й швидко підписала відмову від батьківських прав.
Тепер ми живемо удвох у моєму будиночку біля лісу. Софійка всім сусідам з гордістю каже, що я її дідусь, а я щасливий, що доля зробила мені такий подарунок.
Вона надзвичайно розумна дівчинка, восени пішла до першого класу у місцеву школу. Приємно слухати похвалу її вчительки: читати навчилася швидко, математику розв’язує легко.
Життя знову заграло барвами, і я дякую Богу, що зміг подарувати цій дитині любов і родинний захист.
