Катерина зустріла своє 64-те літо… усе ще сплачуючи витрати сина, якому вже 33, та який так і не зумів вирватися з отчого дому.
Катерина завжди мала дві прості мрії:
щоб діти її виросли здоровими
і щоб згодом мала бодай трохи спокою для себе.
Нічого розкішного.
Жодних далеких мандрів.
Без зайвих вигод.
Лише спочинок.
Та життя задумало по-іншому.
Її старший син, Остап, закінчив університет але постійну роботу так і не знайшов.
Спробував чотири тимчасові заробітки.
Усі малооплачувані.
Жодної офіційної ставки чи пенсійного стажу.
Графік ніби для покарання.
Намагався винайняти кімнату.
Не вистачило грошей.
Хотів заощадити не склалося.
Хотів «узяти себе в руки» реальність виявилася сильнішою.
Тож повернувся додому.
З наплічником, кількома вишиванками
та з втратою, про яку не зізнався й собі.
Катерина зустріла його, як здатна лише українська мати:
з теплим борщем, чистою сорочкою і словами:
«Не журись, сину ще все налагодиться.»
Місяці.
Роки.
Двері для нього не замикалися жодного разу.
Так і прийшов її 64-й день народження.
Скромний торт.
Три свічки.
Одне бажання, що залишилося в серці.
І коли Катерина відрізала шматочок гостям, Остап почув від неї слова, що боляче обпекли:
«Ой, хоч би хоч рік почити, перш ніж завершу цей путь»
Остап опустив очі.
Не від ганьби.
Від болю.
В ту мить він усвідомив гірку правду, яку довго намагався не помічати:
Проблема не в його небажанні вирости.
А в тому, що ця держава прирікає освічену людину жити, як підліток без копійки за душею.
Зарплат ледве вистачає.
Оренда непідйомна.
Можливостей як кіт наплакав.
А гривня невпинно знецінюється нікому не пробачаючи.
Катерина не стримувала безвідповідального сина.
Вона тримала на ногах сина, в котрого система відняла всі шанси.
І Остап не жив «у мами на шиї».
Він був частиною покоління, яке працює більше
а має менше.
Того вечора, спостерігаючи, як мати миє посуд на власний день народження, Остап пообіцяв собі тихо й твердо:
«Мамо, я не дозволю тобі закінчити життя, витрачаючи сили на моє виживання.
Я знайду вихід.
Навіть якщо доведеться починати з нуля сотню разів.
Навіть через біль і втому.»
Бо є істини, що крають серце навпіл:
Чимало батьків допомагають дорослим дітям
не з бажання, а від того, що життя стало дорожчим за мрії.
Чимало дітей залишаються вдома
не щоб жити «дарма»,
а щоб не опинитися на вулиці.
НАПРИКІНЦІ
Не осуджуй дитину, яка ще не змогла піти зі свого дому.
Не звинувачуй батька чи матір, що ще віддають.
Проблема не в родині
а в тих реаліях, які всім їм довелося прийняти.
