ДИВНА ЖИТТЯ
На весіллі подруги Євгенії ми гуляли два дні: пили, їли і сміялись на всю душу. Наречений був вродливий, мов Володимир Дантес із старого кіно, і незбагненна скромність тільки прикрашала його зовнішність. Усі гості нишком розглядали Вадима: очі небесно-василькові, неприродно густі й довгі чорні вії (ну чорт забирай, навіщо хлопцям така розкіш?! Природа, а що ж), впертий підборідок, римський ніс і абсолютно чиста, оксамитова шкіра з відтінком смуглявості. Контрольний постріл майже два метри зросту і плечі, як у богатиря з гуцульської легенди. Якби ми Євгенію не любили пересварились би всі за цього дивовижного екземпляра прямо за весільним столом. Так, Вадим був фантастичний.
Ну й крутого собі красеня відхопила! накинулись ми на Євгенію. Кожна старалася скорчити якнайнещаснішу і самотню мину, раптом у Вадима, окрім красоти, ще й холості красиві родичі.
Дівчата, ну що ви! Я Вадима полюбила за простоту. Вадим з села, ріс з бабусею, господарював, дуже вмілий. Познайомились випадково, батьки дачу купили у його селі. Він чутливий, добрий і надійний. Та й господарство таке тримав мама дорога! Справжній чоловік! Єле вмовила переїхати в місто не один десяток ночей на умовляння потратила, хех.
Вадим виявився успішним і в роботі, і у спілкуванні з новіспеченими родичами, і у навчанні: за пару років навчився розбиратись у хорошому алкоголі, парфюмі, політиці, мистецтві, подорожах, індексі ПФТС, спорті, позбувся колоритного місцевого діалекту. Сів за кермо комфортної машини, любязно подарованої молодій сімї тестем, а ще зайняв дуже достойне робоче місце біля того ж тестя. Хто подарував квартиру молодим не скажу, здогадайтесь самі.
На другий рік сімейного життя у Вадима відкрилась слабкість до білих шкарпеток. Виплючно у білосніжних шкарпетках ходив і по дому, і в гостях без тапок, надягав білі шкарпетки у гумові чоботи, стояв сміливо босоніж на брудній підлозі примірочних.
Любов до цього білого предмета гардеробу Євгенія не поділяла, але покірно мила підлоги по двічі на день і запаковувала відбілювачі мішками. Так у Вадима зявилося прізвисько Шкарпетка.
Що у Вадима є коханка, Євгенія дізналась на восьмому місяці вагітності. У коханки, до речі, термін був такий же.
Шкарпетка був вигнаний з дому, звільнений, проклятий і оплаканий за добу. І потім потяглися липкі, тягучі будні хмарної осені. Євгенія весь час лежала на здававшись тепер велетенському ліжку, дивлячись у стелю сухими очима:
Я поплачу потім. Зараз немовляті шкідливо.
Вона мов Мазепа лежала у безмовності на своєму дурному ліжку, а ми, мов вартові, змінювались біля неї, підтримуючи подругу мовчанням.
Хотілось ридати, листати книгу доль і виривати зрадливі сторінки. Але треба було мовчати і чекати.
На виписці ми гомоніли, трясли кульками, умоляли персонал пропустити чарку чаю й піти з нами в захід за ведмедями й ромами, всім бажали здоровя і радості. Свіжоспечений дід старався найбільше: перед цим, розчулений, пообіцявши санітаркам прибрати сліди, спершу вивів крейдою величезний кривий напис під вікнами палати: «Дякую за онука», потім хотів щось співати, але був зупинений охоронцем. Охоронець любязно погодився ознайомитися з репертуаром щасливого діда у своїй каморці під «Закарпатським коньяком», без шкоди для громадського порядку.
В день виписки дід був бадьорий, свіжий і навіть світився. І плакав від щастя і гордості. Плакав щиро і з душею.
Ми теж плакали всією делегацією, сміялись, розціловували Євгенію, боязко заглядали в блакитний конвертик і мовчали про татів римський ніс у малюка Ігорчика. Тільки Євгенія навіть на радостях не плакала:
Потім. А раптом від молока залежить?
Євгенія мовчала з нами ще два місяці, а потім взяла та й рушила навідати Вадима. Без сірників і кислоти, але з величезним бажанням кричати й ревіти, докоряти, стукати худими кулаками в стіни, соромити й намагатися позбутися болю, що приковувала її до ліжка обрушити цю непотрібну біль на зрадника. На руйнувателя її надій і їхнього світу з крихітним сином, в якому вона Євгенія сподівалась побачити себе, що вяже шкарпетки своїм улюбленим чоловікам затишними вечорами, дзвінко сміючогося Ігорчика, що тримає їх з Вадимом за руки на прогулянці, і самого Вадима такого рідного і такого потрібного їм, із сином, людини.
А ще Євгенії дуже хотілося подивитися в очі тій безсоромній потворі, що спить із чужим чоловіком. Очі обовязково будуть нахабні і певно красиві. Ось в ці очі Євгенія і плюне. Рішено, плюне. А якщо треба ще й дряпне.
Куди саме йти сваритись, Євгенія дізналась випадково у завзятих підїздних бабусь під час прогулянки з дитиною. Сердобольні бабці зупинили її, напомнили, що Вадим так-от, мерзотник, розписали маршрут до гнізда коханців і можливі варіанти помсти зраднику. Євгенія впала в ступор, плакала душею, навіть хотіла піти, не почувши номер дому, але чомусь не пішла.
І ось стоїть вона, Євгенія, перед потрібним підїздом старої хрущовки, і треба лише піднятись на пятий поверх там або плювати, або кричати.
На першому поверсі Євгенія подумала, що з її нинішнім фартом, ну точно дома нікого не буде, і дарма витрачає час. На другому поверсі прийшла думка, що було б навіть непогано, якби нікого не було. На третьому Євгенія почула відчайдушний дитячий плач зверху, з пятого поверху.
Їй відкрила худенька, заплакана дівчина, зовнішність якої ніяк не стикалась у голові Євгенії з образом рокової спокусниці, що вкрала чоловіка-ягня.
Поки Євгенія оторопіла, розглядала конкурентку сорок кілограм, що смалить носом, малюк ридав у глибині квартири.
Доброго дня, Євгеніє. Вадима нема, він залишив нас дві тижні тому. Де він не знаю, прошепотіла дівчина й сіла на підлогу, заплакавши.
Євгенії різко розхотілось сваритись. Хотілось пройти в кімнату і заспокоїти дитину цієї безвідповідальної мами. А потім вколоти фразою: «Любиш кататись люби й саночки тягти, сучко!» Так, треба буде вставити «сучко». І при цьому поглянути так зневажливо і презирливо. Має право, врешті, як обдурена сторона.
Малюк був сухий. Повіки опухли, на лобі проступила жилка, голос охрип. Безперечно дитина голодна. Хлопчик кричав від голоду на межі крихітних можливостей, а його дивна мама лежала на підлозі в передпокої і вила.
Як вона відкривала пусті кухонні шафи в пошуках суміші і марно шукає щось у порожньому холодильнику, Євгенія згадувала пізніше з труднощами.
Як знайшла на столі записку з жахливо недописаною фразою: «Прошу в моїй см» з жахом.
Дівчина на підлозі ридала, розповідаючи Євгенії, мов близькій подрузі, що їй нікуди йти з цієї орендованої квартири, а йти треба буквально через пару днів. Що молоко пропало, Вадим пропав, а грошей, власне, і не було. І що їй дуже соромно. І пізно. І просить пробачення. І можна вдарити, навіть треба. А малюка звати Павлик, і хай Євгенія це запамятає, на всякий випадок. Павлик старший за Ігорчика на девять днів.
Євгенія летіла додому стрімголов за двадцять хвилин Ігорчик вимагатиме груди. Бігти було непросто: дві величезні торби Оксани відтягали руки, сама спітніла Оксана бігла поряд, тримаючи ситого Павлика. Євгенія бігла і думала, куди поставити ще дві ліжка.
Через три роки ми гуляли на весіллі Оксани, через чотири у Євгенії. Чоловік Євгенії терпіти не може білі шкарпетки, вважає, що життя треба робити яскравішим, і обожнює дружину, сина і двох доньок. Оксана мама чотирьох хлопчиків, її чоловік не втрачає надії на донечкуА ми, подруги, дивимось на Євгенію, її яскравого чоловіка Сашка, синів і доньок, і згадуємо ті довгі осінні дні, коли мовчання було найкращою підтримкою, а сльози вперше стали початком прекрасного.
За столом сміються діти, Оксана лагідно поправляє Павликові сорочку, Ігорчик дражнить молодшу сестру, Сашко з Євгенією ніяково тримаються за руки, а бабуся роздає пиріжки всім без розбору, навіть молодому фотографу.
У вікно заходить сонце, залишаючи на підлозі золоті плями, і хтось тихо шепоче: «Дивна життя» і всі усміхаються, погоджуючись.
І той біль, що колись немов камінь давив груди, тепер став сходинкою до щасливого дому, де немає місця зраді, а є місце для розуміння, для обіймів, для доброти і для любові, яка щедро розростається навколо, мов сад після довгої зими.
Бо найважливішою у житті виявилась не ідеальна шкарпетка чи гостре слово. Найважливіше вміти піднятися, відкривати двері, впускати світло і людей, обирати нову себе і дивитись у майбутнє, у якому справді є місце для дивного, справжнього щастя.
