Я зрозуміла, що мій колишній чоловік мені зраджує, коли він раптово почав підмітати нашу вулицю. Зву…

Я зрозуміла, що мій колишній чоловік мені зраджує, тому що він почав підмітати вулицю.
Звучить дивно, але саме так усе й було. Він був електриком, працював удома. У нашому гаражі влаштував майстерню, цілими днями займався дротами, інструментами, справами клієнтів. До хатньої роботи він був байдужий не тому, що не вмів, а просто не хотів цим займатися. Усе вільне проводив на дивані телевізор, пляшка пива з друзями, чи шашлик у дворі. Спокійна людина, компанії великі не любив, не був шумним чи скандальним, і ніколи не давав жодного приводу для підозр.
Наша вулиця на околиці Львова ґрунтова, широка, двостороння, тінь від старих лип і каштанів. Тут завжди повно листя, пилюки, глини. Підмітати треба майже щодня. Зазвичай я виходила зранку, поки сніданок готувався, швиденько підмітала доріжку біля двору. Але одного разу поряд заселилась нова сусідка. В цій хаті завжди квартири здавали, люди часто змінювались нічого дивного.
Минуло кілька місяців, і раптом чоловік почав мені говорити:
«Не хвилюйся, сьогодні я сам підмету».
Спершу це здалося мені приємним. Я той час прибирала, мила посуд, робила інші справи. Не стежила за ним, сенсу не було.
Але він почав підмітати щоранку.
І завжди в один і той же час о сьомій. Ніколи раніше чи пізніше. Я це помітила випадково, бо він завжди був людиною без розкладу, крім тієї роботи.
Якось із цікавості глянула у вікно.
І побачила його.
Стоїть із мітлою, але не підмітає розмовляє. Посміхається. А навпроти наша нова сусідка, Марійка. «Випадковість», подумала я. Але наступного дня це повторилося. Потім знову. Щоразу, як тільки він виходить, і вона на вулиці ніби домовилися.
Я почала спостерігати уважніше. Бачу: не тільки вранці. Якось у суботу каже, що піде пива попити з друзями. Звичайна справа. Але я відчула неспокій, поглянула у вікно. Тільки він із двору і сусідка виходить, голосно:
«О, добрий вечір, сусіде!»
Він їй «Вітаю!»
Вона: «Я якраз теж в той бік.»
І йдуть поруч.
На наступних вихідних він заявив, що піде грати в футбол що було дуже нехарактерно для нього. Вийшов з дому і бачу, сусідка теж незабаром пішла навздогін, щось у телефон говорила, крок за кроком у тому ж напрямку.
Свідчень не мала ні повідомлень, ні фотографій, нічого. Лиш години, випадковості, які вже не здавались випадковими.
Якось я не стрималась і сказала йому все прямо. Не питала, а заявила:
«Я знаю, що ти з Марійкою».
Він спочатку розгубився, очі підняв здивовано. Спробував заперечити, але я твердо:
«Я вас часто бачила разом. Не бреши мені».
Він замовк, опустив погляд. А потім тихо:
«Так… З нею. Я її покохав.»
Я закричала, щоб він негайно зібрав речі й ішов. Дітей у нас не було, домовлятися вже не було про що. Іронія долі він перебрався саме в сусідню хату, до Марійки.
Їхнє щастя тривало недовго. Понад два місяці прожили поруч, потім зникли обидва, ніхто не знав куди. Виїхали з міста, і більше я їх не бачила й не чула. Сусіди перемивали кістки, родичі розпитували, але мені більше нічого не треба було знати.