ЗАПОВІТ МОЛОДШОГО СИНА
Оксана не відривала погляду від таблички «Операційна». Літери вже зливалися перед очима від довгого сидіння в коридорі, серце калатало так, ніби збиралося вистрибнути. В пальцях Оксана крутила улюблену іграшку Ромчика, свого чотирирічного сина: маленький червоний тракторець із ковшем. Ромчик, звісно, спочатку хотів синій трактор, як у мультику, але з часом полюбив саме цей подарунок від тата, майже як сімейний талісман і символ маминої надії.
Нарешті, за каламутним склом заблимав силует, двері хеккотом розчинилися, і вийшов втомлений лікар. Оксана підхопилась і кинулася до нього:
Докторе, як там? Все добре? Ромчика врятували?
Лікар винувато зняв маску з обличчя й опустив голову:
Оксано Миколаївно… Нам дуже шкода… Ми зробили все можливе…
***
Оксана згорнулася клубочком на ліжку сина. Подушка ще зберігала запах Ромчика. З протилежного дзеркала тягнувся чіткий маленький відбиток слід від шоколадної руки. Добре, що вона так і не встигла витерти той слід. Бо більше його малюк уже ніколи не залишить. І вже ніколи не схилить потиличку на цю подушку.
Сльоза прокотилася обвітреною щокою. Горе випалило все зсередини. Серце у неї здорове, а от у Ромчика… Його старший брат, Назар, уже дорослий йому 18, навчається в університеті у Львові, сам стежить за собою. А Ромчик… пізнє мамине щастя, що обернулося на пекучий біль. Усю вагітність лікарі казали: все добре, аналізи мов калиновий сік. А перед самими пологами халепа, складна вада серця… І саме під час складної операції сталося невиправне.
***
Оксана задрімала. Знову той самий сон: вона опинилася на сонячній галявині усе довкола уквітчане, духмяно, як на Івана Купала. Вдалині стоїть Ромчик, усміхається у своїй сорочці з принтом машинок, у руках букет ромашок.
Ромчику, синочку! гукнула Оксана. Але малюк ніби не чув, перебирає пелюстки ромашки і замислено хитає голівкою. Оксана розправила руки і побігла, та скільки б не бігла, він не ставав ближчим, навіть навпаки віддалявся. Вона тягнеться, кричить, але не може його наздогнати. Аж Ромчик підняв оченята, лагідно усміхнувся й… розчинився у світлі, а згори попливло білосніжне хмарко пелюсток.
Оксана підбігла туди, де осіли пелюстки, й помітила просто на траві викладену ромашковими пелюстками адресу…
***
Прокинулася від дзвінка. На дисплеї Назар.
Так, сину, ледь чутно відповіла Оксана.
Мамо, я сьогодні приїду, може б млинців напекла?
Оксана силувано всміхнулася. Годі журитися, вже три місяці минуло… У неї ще є Назар, треба жити далі, принаймні спробувати.
Звісно, синку! Що б іще! Млинців буде стільки, скільки автобусів на площі Ринок!
Ого, мам, чекай я вже з половини Тернопільської!
Назар намагався щовихідних провідати батьків: розумів, їм боляче, хоча й сам не міг оговтатися від утрати. Та мусили триматися разом бо сімя!
Оксана зібралася з думками і пішла в кухню. Відкрила холодильник молока нема. Володимир, її чоловік, порпався з якоюсь платою біля ноутбука.
Оксанко, щось треба? Магазин?
Назар їде, млинців попросив, а молоко на нулі. Піду прогуляюся трохи, свіже повітря допоможе.
Володимир на мить припідняв окуляри, навіть примружився здивовано: «О! Відтаює потроху!»
Оксана неспішно визирнула на двір. Вітерець смачно лоскотав щоки, а дерева вже вкрилися молоденьким листям. Життя знову брало своє. «От би це все побачив наш Ромчик!», подумала вона з прикрою іронією і рушила в магазин.
***
Взяла молоко, Назарові цукерки, курку й паляницю. Йшла до каси й раптом почула знайомий сміх… Мурахи побігли по спині Ромчик так умів сміятися. Кинулася на звук, поміж стелажами вгледіла лише дитячу фігурку, яка миттю зникла між полицями. Збила з ніг картонну рекламу якоїсь «шаленої» акції.
А коли підняла аж сіла від несподіванки: на ній, червоними буквами по білому, та сама адреса зі сну.
Ромчику, що ти мені підказуєш? прошепотіла вона.
Додому поверталася із думкою: це все неспроста! Ромчик хоче їй щось сказати, щось важливе. Але розбиратися з цією адресою буде потім зараз треба млинці й Назар.
***
Вечір промайнув напрочуд тепло Оксана навіть усміхалася Назаровим студентським жартам. Хлопець наминав млинці, а Оксана з Володимиром розчулено слухали й дивилися: їхній старший і тепер єдиний син.
Уночі Оксана, як завжди, з головою провалилася у сон. Аж хтось почав тихенько підспівувати з ванної до болю знайомий голос. Ромчик завжди перед сном мугикав улюблену пісеньку із мультика про синій трактор
Оксана обережно встала і підійшла, ледь відчинивши двері. Там порожньо. Сльози покотилися градом. «О, Господи, чого я сподівалася? Що побачу Ромчика в ванній? Це ж просто привиди моєї туги!»
Налила воду у долоні, щоб освіжити обличчя. А тоді зі злості мазнула рукою по дзеркалу, і мильна піна почала зливатися в… літери. І знову зверху проступала ця дивна адреса…
За спиною холоднувато потягнуло, і вона виразно почула тоненький голосок: «Я чекаю тебе, мамо…»
***
Що ти ще не лягла? заскомандував Володимир, коли світло від екрану ноутбука його розбуркало.
Оксана сиділа в кріслі, не відриваючи погляду від екрана.
Володю, йди сюди. Якщо і ти це відчуєш, значить я не просто з глузду з’їхала останнім часом.
Він, ще напівсонний, приєднався. На моніторі фото маленького хлопчика, майже ровесника їхнього Ромчика.
Коновалюк Єгор, 4 роки, свідчила підпис. Сирота: батьки загинули в ДТП, виховувала бабуся, а від пів року живе у дитбудинку, бо й бабуся відійшла у засвіти.
Ця адреса мене переслідує, пояснила Оксана. Це від Ромчика…
Вона переповіла все сни, магазин, дзеркало. Володимир подумав і твердо сказав:
Збирайся, їдемо.
***
Керівниця дитбудинку, Валентина Андріївна, вела подружжя довгим коридором, без упину розповідаючи:
Думали, Єгорку заберуть одразу хлопчик вихований, до людей тягнеться. Та тричі на усиновлення пробували замикається, з потенційними батьками не говорить. Все твердить: «Мої тато й мама ще прийдуть, і я їх обовязково впізнаю!» А останні кілька місяців у нього зявився уявний друг Ромчик. І той, уявний, сказав недавно: «Твої батьки вже йдуть до тебе».
Оксана і Володимир переглянулися. Невже їхній Ромчик допомагає цій сироті?
Спробуйте поговорити. Може, ви якраз і станете тими, кого він чекав, підбадьорила Валентина Андріївна.
У просторій дитячій хлопчик будував вежу з кубиків, наспівуючи знайому мелодію. Побачивши Оксану з Володимиром, він підхопився і щодуху кинувся до них:
Мамо! Тато! Я знав, що ви прийдете!
***
Валентина Андріївна особисто допомагала оформити всі папери. Ще дужче розчулившись, коли дізналася про втрату Ромчика. І вже через місяць Оксана, Володимир і Назар забрали Єгорка додому.
Перед виходом Єгорко зненацька вислизнув з маминої руки й промовив:
Мамо, почекай! Там Ромчик, він хоче з нами попрощатися!
У Оксани знову защеміло серце… Але то вже була світла, нова туга, з розумінням: минулого не повернути, але треба рухатися вперед. Бо тепер від неї залежить доля цього маленького хлопчика, який впустив їх у своє серденько. Вона завжди памятатиме свого Ромчика, завжди любитиме… Але тепер вона повинна бути сильною заради нового сина.
Єгор вирушив до вікна наприкінці коридору, постояв там і повернувся до своєї нової родини.
А за вікном, просто на широкому підвіконні, звідкілясь взявся білосніжний голуб. Він облетів будівлю, покружляв над головами Оксани, Єгорка та їхніх близьких і злетів у чисте, українське небо.
