Добра людина, наша Іванка. Якби не вона, хто б нам допоміг? Та ти ж їй лише дві тисячі гривень на місяць даєш. Параскево, ми ж на неї квартиру оформили.
Микола підвівся з ліжка й тихо попрямував до сусідньої кімнати. Світло нічника заливало постаріле обличчя його дружини. Він сів поруч, уважно прислухався, як вона дихає.
Наче все гаразд.
Повернувся на кухню. Відкрив пляшку кефіру, зайшов у ванну, потім ліг до себе. Перевертався з боку на бік, не міг заснути:
Нам із Параскевою вже по девяносто. Скільки разом прожили Скоро й до Бога. А ближчих немає.
Дочку, Лесю, вже немає, ще до шістдесяти не дожила.
Сина Степана теж немає забавлявся колись Лишилася внучка, Ганна, та вже двадцять років у Польщі живе. Про нас, здається, забула геть. В неї, мабуть, і діти виросли
Не помітив, як заснув.
Прокинувся від дотику холодної руки:
Миколо, все гаразд? пролунав лагідний голос дружини.
Ти чого, Параскево?
Дивлюся лежиш, не ворушишся
Живий ще, йди спи!
Ополудні почулося човгання тапочків, клацнув вимикач на кухні.
Параскева Андріївна набрала води, сполоснула склянку і пішла до себе. Лягла:
От так якось прокинусь, а Миколи вже й не буде. Що тоді? А, може, я першою
Микола вже й поминки наші замовив. Не думала, що таке робиться наперед. Але хто ще для нас це зробить?
Внучка про нас забула, лише сусідка Іванка заходить. Вона має ключі, ми з пенсії їй тисячу даємо. То продукти принесе, то ще щось купить. А самі вже з четвертого поверху не спускаємось.
Микола Іванович відкрив очі. Сонце світило у вікно, балкон пестили проміння. Надворі на деревах зеленіла черемха. Посміхнувся:
Ще до літа дожили!
Зайшов до дружини та замислено сиділа на ліжку.
Параско, годі сумувати! Ходімо, щось покажу.
Ой, нема вже сили, піднялася жінка. Що ти придумав?
Йдемо ж.
Підтримуючи за плечі, вивів дружину на балкон.
Бачиш, черемха зазеленіла! А ти казала, до літа не доживемо. Дожили!
І справді! І сонце так гарно світить
Сіли разом на лавочку на балконі.
Памятаєш, як я вперше запросив тебе в кіно? Ми ще тоді у школі були. Того ж дня черемха цвіла.
Таке не забувається. Скільки ж пройшло?
Сімдесят пять років
Довго сиділи, згадували юність. Минає час, забуваються буденні речі, а молодість ні.
Ой, розговорилися! підвелася Параскева. А снідати й не думали.
Параско, звариш смачний чай? Трава ця вже обридла!
Нам не можна
Хоч слабенький, та хоч ложку цукру!
Микола Іванович насолоджувався цим легким чаєм і крихітним бутербродом із сиром, думав про ті часи, коли чай був міцним і солодким, з булочками, з оладки.
Зайшла Іванка, всміхнулась доброзичливо:
Як справи?
А які справи у девяностолітніх? жартома відповів дід.
Значить, усе добре. Що купити?
Іванко, купи мяса, попросив Микола Іванович.
Вам же лікарі не дозволяють!
Курку ж можна.
Добре, куплю, зварю супчик з локшиною.
Сусідка прибрала, вимила посуд. І пішла.
Параско, ходімо грітися на сонечку, запропонував чоловік.
Пішли!
За якийсь час Іванка принесла кашу, почала варити обід. Пара ще довго сиділа на балконі, обговорювали життя.
Добра жінка, сказав Микола. Без неї ми пропали б.
А ти їй дві тисячі щомісяця.
Параско, ми ж їй квартиру переписали.
Вона не знає.
Після смачного обіду, курячого супу, Параскева згадала:
Я завжди такий варила Лесі та Степану, коли діти були малі
А нам тепер сторонні люди готують, зітхнув Микола.
Так, видно, наша доля, Микольцю. Не стане і не заплаче ніхто.
Все, Параско, досить сумувати. Йдемо спати!
Миколо, кажуть же: Що мала дитина, що стара людина майже те саме. Усе як у малечі: суп перетертий, сну годинка, полуденок.
Микола Іванович трохи подрімав і прокинувся. Пішов на кухню там стояли два склянки соку від Іванки. Узяв і поніс до дружини.
Параско, не сумуй! Ось, соку попиймо!
Ти також не спиш
Щось погода змінюється.
І мені щось неспокійно сумно хитала головою Параскева. Миколо, поховай мене гарно, по-людськи.
Параско, навіщо ти таке кажеш? Як я без тебе буду?
Хтось із нас усе одно першим піде.
Досить! Ходімо на балкон.
Сиділи там до вечора. Іванка принесла сирники, поїли разом, потім сіли дивитися телевізор. З нових фільмів нічого не розуміли, тому дивилися старі комедії й мультики.
Того вечора подивилися одну казку. Параскева встала з дивану:
Піду спати, втомилась
І я з тобою.
Дай-но, я гляну на тебе
Навіщо?
Просто хочу
Довго дивилися одне на одного, згадуючи молодість, щасливі миті.
Йдемо, проведу тебе.
Параскева взяла чоловіка під руку, пішли повільно в кімнату. Він укрив дружину теплою ковдрою, сам повернувся до себе.
На душі було важко, не міг заснути довго.
Раптом прокинувся серед ночі. На годиннику друга година. Пішов до дружини вона лежала з розплющеними очима.
Параско!
Схопив за руку:
Параско! Пара-аско!
Несподівано йому самому стало важко дихати. Повернувся до себе, поклав підготовлені документи на стіл. Знову до дружини. Сів поруч, довго дивився.
Потім ліг поряд і заплющив очі.
Перед ним постала Параскева молода, гарна, як сімдесят пять років тому. Вона йшла до світла, що видніло далеко. Він побіг, наздогнав її, взяв за руку.
Зранку Іванка зайшла у спальню. Вони лежали поряд. На обличчях застигли однакові, спокійні посмішки.
Іванка розгублено набрала швидку. Лікар, що приїхав, глянув і сказав:
Разом пішли. Напевно, сильно любили одне одного
Їх забрали. А Іванка сідає на стілець, бачить на столі документи й заповіт на її імя.
Вона опустила голову й заплакала…
Іноді життя винагороджує тих, хто допомагає іншим, не чекаючи нічого взамін. Найбільша цінність щирість і любов у серці. Коли віддаєш добро, воно повертається світлом, навіть у найважчі хвилини.
