Напередодні Нового року ми з мамою зайшли в «Дитячий світ» у самому центрі Львова. І там мені страшенно сподобалася одна сукня червона, вязана, з яскравою синьою облямівкою по низу і на рукавах. Власне, ми йшли туди зовсім за дрібничками то гірляндою, то дощиком А я вперлася і стала благати маму, щоб приміряти ту сукню.
Одягнула і ніби для мене її шили: так гарно сіла! В голові одразу почали народжуватись тисячі фантазій. До того ж, у класі мені дуже подобався один хлопчик, і я страшенно хотіла, щоб на шкільному святі він побачив мене саме в тій сукні.
Стою, ледь стримую сльози, а роздягатися зовсім не хочеться. Мама все це побачила: «Та чого ж там, скоро ж аванс, давай купимо».
Додому їхала на сьомому небі від щастя. Разом прикрашали квартиру, чіпляли гірлянди, дістали стару ялинку й нарядили її крихітними іграшками. В холодильнику тільки шматочок масла і лід. Їжі майже немає.
Чекали мамину зарплату, ніби якогось дива. А як тоді було і 31-го грудня люди працювали, лише трохи раніше відпускали. Мама повернулася додому розгублена, засмучена: зарплати не видали, затримали до січня. В очах сльози, а в голосі такий докір долі Особливо боліло їй, що я залишусь без святкового столу.
Памятаю, зовсім не засмутилася святкова атмосфера виглядала у всьому. Я вмостилася перед телевізором, дивилася ті рідкісні новорічні фільми, які тільки й крутили цими днями, а в звичні дні каналів було всього два, і вибір мізерний.
Мама зварила картоплю, додала маслечка, натерла моркви і притрусила цукром. От і вся наша вечеря. Сіли за стіл, мама розплакалася. Я втішала її, а потім і сама розридалася не через відсутність торта й ковбаси, а від того, як боляче було за маму, аж захлиналася сльозами.
Врешті, лягли разом під ковдру на дивані, пригорнулися й почали дивитись новорічний концерт. Дванадцять пробило, у підїзді сусіди вже вітали одне одного, виходили з келихами та співали пісень. Ми лишилися у себе.
І раптом хтось настирливо дзвонить у двері, знову й знову. Мама відчинила там стоїть баба Віра, та сусідка, котра завжди на мене бурчала: то я підїзд погано прибрала, то шумно ходжу, то чергу пропустила. Весь двір знав: сувора бабуся, дітвора її боялася.
Баба Віра вже була справно «зустріла» Новий рік. Я не чула, про що вони говорили, тільки бачила, як вона протиснулася в кімнату, глянула на наш простий стіл з картоплею і мовчки пішла.
Минуло хвилин двадцять вже навіть не дзвонили у двері, а чобітьми гупали. Мама заборонила мені виходити, пішла сама і тут до кімнати заходить баба Віра, обтяжена повними сумками. В одній руці банки з консервацією, коробочки й тарілочки, а з-під пахви стирчить пляшка шампанського.
Гримнула: «Що за стоїш мов бовдур! Допомагай розкладати». І з сумок виклався справжній святковий стіл: ковбаса, салати, банка солоних огірків, половина вареної курки, цукерки і навіть кілька мандаринок! Мама знову заплакала, але вже по-іншому.
Баба Віра махнула рукавом: «Дура, не плач!», витерла мамі сльози, гримнула дверима і пішла до себе. Після Нового року все повернулося: баба Віра так само контролювала двір і підїзд, про той вечір ніколи не згадувала.
А вже через кілька років, коли всім підїздом проводжали її в останню путь, зясувалося, що баба Віру любили всі. Вона всім колись чимось допомоглаЩе тоді я вперше відчула: справжня доброта часто тиха й сувора, як сама баба Віра, і приходить тоді, коли її найбільше не чекаєш. Минали роки, мама не раз згадувала ту ніч і стиха хрестилася щоразу, коли різала святковий салат. А я носила свою червону сукню до дір не через хлопчика, а тому, що раз побачила у ній справжнє диво. Новий рік для мене назавжди залишився смаком солодкої моркви, запахом гірлянди і гіркуватим, але світлим спогадом про чужу любов, яка здатна зігріти в найлютішу зиму.
