Коли я народилася, батько залишив нашу сімю. Мама виховувала мене сама. Тепер я розумію, що не можу назвати її по-справжньому мамою. Скільки себе памятаю, вона або була у стані спяніння, або зникала на кілька днів, або приводила додому «друзів».
Десь до десяти років мені здавалося, що так живуть усі що й інші діти мають таке саме дитинство.
У школі я вже почала працювати, бо хотіла мати що їсти. У нашому селі, на Полтавщині, завжди знаходила якусь роботу: отримувала трохи грошей або щось із їжі картоплі, хліб чи буряки.
Після закінчення школи я намагалася знайти щось серйозніше. Але що може зробити дівчина із бідної сімї, без звязків і грошей? Відтак мусила виживати, як і мама: хапалася за будь-яку роботу.
Я досі не знаю, звідки мама брала гроші. Те, що я заробляла, йшло тільки на їжу. Схоже, її влаштовувало таке життя, бо нічого змінювати вона не хотіла.
Три роки тому в хаті часто став зявлятися якийсь чоловік. Він був не надто забезпечений, але й не виглядав справжнім пяницею. Зі мною він, здебільшого, поводився ввічливо, хоча зазвичай просто робив вигляд, що мене не бачить. Я підсвідомо сподівалася, що, може, він зможе вплинути на маму, й ми всі разом почнемо нове життя, подалі від цієї злиденної рутини.
Зрештою, надія частково здійснилася. За кілька місяців постійних зустрічей він переїхав до нас. Відвертої неприязні я з його боку не відчувала, але завжди мала враження, що він намагається мене ігнорувати. А справжня біда настала зненацька.
Десь за пів року після того, як ми стали жити разом, я якось ввечері повернулася додому. Приносила свої важко зароблені гривні, думала, що це бодай трохи підніме мамі настрій, бо останнім часом вона ходила похмура та зла.
Але щойно я переступила через поріг, мама почала кричати, що вдома мені більше не місце й щоб я забирала речі. Я спершу просто не повірила на те, щоб вигнати мене з хати, не було жодної причини. Та я зрозуміла, що сперечатися зараз марно, й пішла ночувати до подруги, думаючи, що, може, це черговий її напад, і скоро мине.
Та наступного дня мене знову не впустили. Згодом зясувалося, що той чоловік не терпів мене з самого початку і вмовив маму позбутися мене. Вона його послухала.
Ось так у 21 рік я залишилася без дому. На щастя, маю справжніх друзів, які забрали мене, наче рідну, й допомагають та підтримують. Своє життя заробляю, як і завжди як доводиться. Тому, коли чую докори про те, що діти нібито не поважають батьків, хочеться сказати: іноді для цього є дуже вагомі причини.
