Мама вже образилася на мене, щойно дізналася, що родичі чоловіка запросили нас до себе влітку. Вони живуть біля моря, у Приморську, і з радістю прийняли б мене з донькою на все літо. Звісно, я хочу поїхати лікар порадив повезти дитину до моря, щоб менше хворіла взимку.
Але мама розплакалася і каже, що це просто неможливо, бо влітку стільки роботи на городі, і сама вона не впорається. Вона дуже розраховує на мою допомогу. Пригадує, що й минулого року я їй замало допомагала. І таки правда тоді доньці було лише кілька місяців, і я зовсім не мала часу, аби допомагати мамі на городі.
Ще зі школи я втомилася від того городу. Усі діти гуляли, купалися чи десь їздили на відпочинок, а я повинна була майже щодня ходити до нашої дачі під Києвом з списком справ: прополоти, полити, підвязати… Батьки працювали, а я ж мала “стільки” вільного часу, то чого б і не взяти на себе все це?
Поки чужі діти розважалися, я важко поралась на грядках. І все для того, щоб у вихідні мама, вхопившись за свої улюблені паростки, могла цілий день мені доводити, що все я роблю якось не так.
На студентських канікулах я хотіла підзаробити на це теж тільки докори чула.
Коли я вийшла заміж, мама спробувала затягти до городніх справ і чоловіка, але він кілька разів спробував, зрозумів, що цій роботі немає кінця-краю й сенсу, та й більше не згоджувався. Маму це страшенно зачепило: нібито вона все робить не лише для себе, а й для нас. Але чоловік твердо заявив, що простіше і дешевше купити овочі в супермаркеті, ніж кожного разу мотатися до маминої дачі.
Я теж з кожним роком ходила рідше мама була обурена цим за кілометри. Потім я завагітніла, і питання саме собою відпало. На спеці мені було зовсім зле, до городу я вже не могла йти.
Як тільки народилася донька, я взагалі пропустила весь сезон навіть мама зрозуміла, що з немовлям це поєднати нікуди не годиться. Проте вона вже мала плани на наступний рік.
Мамині розрахунки такі: дитина підросте, можна буде залишати її по черзі з бабусею, а я з новими силами порину в город.
І дитині там буде тільки краще. У місті пилюка, вся зелень сіріє, а у селі повітря свіже, сонечко, поставимо маленький басейн, навіс, і нехай грається, малювала мама райдужні перспективи.
Мене ці “радощі” не зігрівали. Я промовчала, аби не псувати відносини, хоча мала зовсім інші плани.
На різдвяні свята в гості до свекрухи приїхала її сестра тітка Оксана, хрещена мого чоловіка, до якої він дуже прив’язаний. Тітка з чоловіком живуть біля моря, у своєму будинку, син вже дорослий, працює закордоном, вдома тільки вони двоє.
Влітку вони покликали нас у гості в Приморськ, і зовсім безкоштовно. Казали: будуть щасливі прийняти нас. Спершу я подумала, що то звичайна люб’язність, але тітка Оксана сама дзвонила кілька разів, нагадувала, що чекають.
Чоловік, ясна річ, не може перебути там усе літо, але провести нас туди й повернути восени це цілком під силу.
Ми давно мріяли про море, а ще й лікар радить це для дитини здоров’я! Я вирішила їхати. І тільки мама вкотре все зіпсувала.
Одразу ж знайшлося безліч причин “проти”: сонце занадто шкідливе, а чужі люди чужі, краще вже на її городі працювати для “оздоровлення”. Пригадала, як весь минулий сезон сама поралася. Я не змінила рішення, і це тільки сильніше роздратувало маму.
Бо ж дійсно, хто, будучи при памяті, вибирає між грядками й морем грядки? Тим більше, якщо в городі людина не має гострої потреби. Ми все давно купуємо у магазинах, мамині консервації й варення стоять у погребі цілими ящиками не їмо, не шанувальники…
В кімнаті зависла тривога сльози, образи, вибір, який висить між минулим і майбутнім. І я вперше дивлюся на маму зовсім іншими очима: чи вистачить їй внутрішньої любові дозволити мені врешті вибрати своє літо, своє море, своє життя для моєї дочки?





