Ця історія трапилася у звичайній українській школі в 1986 році. Свідками цього були діти восьми років, але ніхто тоді нічого не розповів все залишилося в таємниці. Навіть батьки, ймовірно, дізнавшись про все потім, претензій до вчительки не висловили. Ніхто.
Я дізналася про це від самої вчительки. Все життя її мучили спогади та провина перед учнем, до якого вона вчинила занадто суворо.
Ситуація була справді болісна. Навіть зараз не знаю, як до цього ставитися.
Я із цікавістю чекаю ваших думок
До районного центру за розподілом приїхала молода вчителька початкових класів. Фактично ще й сама була юною усього 22 роки. Досвіду нуль, лише шалене бажання отримати свій перший клас і довести всім, чого вона варта як фахівець і людина.
Скажу чесно у неї добре виходило. Їй дісталися діти, що залишилися після ретельного відбору (у паралелі був спеціалізований клас), тому їхня успішність тішила і батьків, і керівництво школи. І дисципліна серйозних турбот не викликала.
Та серед тридцяти пяти учнів завжди знайдуться такі, що перевірять учителя на міцність. У Олени Степанівни (нехай буде так) таких діточок теж було. Втім, вона майже з усіма знайшла спільну мову, вони охоче брали участь у громадському житті школи. Всіх, окрім одного
Роман ріс без батька. Мати на нього особливої уваги не звертала: Головне, що нагодований ось і весь догляд. Тож хлопець ріс сам собою, як трава на лузі не вмів і не хотів нормально спілкуватися ні з дітьми, ні з дорослими.
Олена Степанівна дуже старалася налагодити з Романом контакт, але все марно. Він навмисно робив усім на зло. Міг цілий урок просидіти під партою, кривляючись до дітей і викликаючи загальний сміх. Матюкався голосно, щоб усі чули. Дражнився, ображав однокласників, особливо дівчаток, до сліз. Демонстративно курив на шкільному подвірї такого навіть старшокласники собі не дозволяли.
На будь-яке зауваження Роман реагував нахабством:
А що ти мені зробиш?
Найгірше, чим був відомий цей складний хлопчина він плювався.
У класі не лишилося дитини, яку б він хоч раз не обплював.
При тому робив це з особливим самозадоволенням: набирав побільше слини і цілився у чергову жертву.
Відверто огидно.
Скільки Олена Степанівна говорила з Романом, вмовляла, просила, пояснювала глухо. Він плювався ще з більшим азартом.
Тоді вчителька звернулася до його мами. Зазвичай вона не вдавалась до батьківської допомоги, але тут інакше не виходило.
Будь ласка, поговоріть із сином. Я вже безсила. Він уже обплював усіх, кого міг. Здається, і я наступна.
Мати пообіцяла розібратися і віддубасила сина дрючком. Роман наступного дня прийшов у синцях, з ненавистю в очах.
Того ж дня він розширив свій фронт: почав плюватися на перерві у коридорах школи. Тепер уже не ховався іноді плював у дітей з інших класів просто під носом. Йому ніби подобалося знущатися з дітей. Його тішили їхні відраза і безсилі сльози. Чому він плював навіть у старшокласників збагнути важко, адже сам був маленького зросту, худорлявий, ніби не мав інстинкту самозбереження.
Великі хлопці не раз ловили Романа, давали прочуханку, погрожували, але відпускали. Він тікав метрів на двадцять і матюкав суперників.
Словом, другокласник вимотав нерви всім. Апогей фірмовий плювок на голову вчительці географії, улюбленій усіма. Роман видерся на сходи і плював униз на тих, хто проходив між поверхами. Вчительку, мабуть, переплутав із десятикласницею.
Вона навіть не зрозуміла, що трапилося, але десятикласники побачили, розповіли географічці, а потім так влаштували Роману, що довелося вести його до медпункту.
Олено Степанівно, це скінчиться погано, сказала сива медсестра, коли бешкетник знову втік до класу. Треба щось робити.
Я вже все перепробувала не допомагає. Лише ще нахабніший стає, зітхнула вчителька.
Такі, як він, мовила задумливо медсестра, розуміють лише їхньою мовою.
То що, мені плюнути у відповідь, щоб дійшло? обурилась вчителька.
Ну, не знаю
Той діалог не дав відповіді, але глибоко засів у голові Олени Степанівни.
Після чергових побоїв Роман стих, але незабаром усе повторилося.
Одного разу у класі дівчинка святкувала день народження: принесла шоколадні цукерки, почастувала всіх, учителька її привітала. І саме у цю мить Роман плюнув іменинниці прямісінько в обличчя. Дівчинка заридала на весь клас. А він лише самовдоволено поглядав на вчительку, мовляв:
Ну, і що ти мені зробиш?
Ось тут Олена Степанівна не витримала.
Вона покликала Романа до дошки, зачинила зсередини двері, оглянула розгублених від її суворого вигляду дітей і спокійно промовила:
Встаньте ті, кого хоча б раз обплював Роман.
Встали практично всі.
Ми багато разів говорили, що це гидко й образливо, але він нас не чує. Мабуть, просто не здатен зрозуміти. Зараз ми всі разом йому пояснимо.
Діти здивовано дивилися на вчительку, більше тридцяти пар очей
Я дозволяю вам зробити дуже некрасивий вчинок. Виховані люди так не чинять. Але іншого виходу в нас немає. Кожен з вас підійде і плюне в Романа один раз. Може так дійде, як це огидно сподіваюся, після цього він щось зрозуміє.
Діти мовчки рушили до свого кривдника. Роман кинувся до дверей, але забув, що вони зачинені. Однокласники загнали його в кут біля умивальника й почали плювати: хтось старанно, з полегшенням, хтось символічно, соромлячись. Проте взяли участь майже всі спочатку одні, потім інші. Все наставчено, без жартів і вигуків.
Лише скавуління Романа було чутно у класі.
Коли всі повернулися на місця, на нього було важко дивитися
Картина страшна: уявіть людину, у яку плюнули тридцять дітей
Роман сидів на підлозі, обхопивши голову руками, не зводячи очей з підлоги. Не аби й потрібно: кожен бачив, як сльози заливають його обличчя.
Олена Степанівна повільно обвела дітей поглядом. У класі запанувала дзвінка тиша.
Не знаю, як вам, а мені соромно. За себе, за нього, за всіх нас.
Діти опустили очі.
Запамятайте цей день. І ніколи більше не принижуйте нікого ні словом, ні вчинком. Ви бачили, що з цього виходить.
Вона відчинила двері навстіж. Роман навприсядки вискочив у коридор.
Не скажу, що це має залишитися нашою таємницею. Я впевнена ви і так це знаєте, тихо сказала Олена Степанівна. Усі вільні.
Роман зник аж до вечора. Не зявився і наступного дня.
Олена Степанівна вирішила сама йти до нього додому. Боялася неприємної розмови з мамою, але та нічого не знала про інцидент.
Не тямить себе, винувато пояснювала жінка, плаче весь час, до школи йти не хоче.
Дозвольте йому поговорити, запропонувала вчителька.
Мати жестом запросила до квартири.
Побачивши Олену Степанівну, Роман шмигнув під ковдру.
Розумію, лагідно сказала вчителька, поклавши руку йому на голову, боляче й страшно. Думаєш, усі тепер сміятимуться з тебе.
Відповіді не було.
Але ти ж не боягуз? Може й посміються, але ж не знищать!
Мовчанка
Хочеш, тебе переведу в інший клас? Може, там дітям сподобається, якщо ти почнеш плювати в них.
Роман схопився з-під ковдри з вогнем в очах:
Більше ніколи не буду плюватися! Не переводьте
От і добре. А діти вже хвилюються чому тебе в школі нема, чи все з тобою гаразд.
Роман опустив очі й промовчав.
Олена Степанівна легенько потягла його за чуба:
Ну, тоді до завтра!
До завтра почувся тихий голос.
Коли Роман повернувся до класу, всі поводилися так, ніби нічого не було
Відтоді в класі ніхто й ніколи не плювався.
В старших класах усі вчителі дивувалися такого дружного класу давно не бачили.
Враження, наче вони одне ціле, казали одні.
Або їх обєднує страшна спільна таємниця, піджартовували інші.
Можливо, Олена Степанівна щось і сказала б про це, коли передавала випускників у середню школу, але вона переїхала до іншого міста й більше у тій школі не зявлялася.
Багато років вчителька не могла забути той страшний день. Думки й біль не відпускали, мучилася через свою помилку. Боялася, що накоїла дітям лиха.
Коли вона розповіла мені цю історію, я порадила дізнатися, що сталося з Романом, і нарешті заспокоїтися.
Вона так і зробила.
Виявилося, що коли Роман був у шостому класі, мама вийшла заміж за відставного військового. Той наполіг, щоб хлопець вступив до Суворівського училища й допоміг йому туди потрапити.
Зараз колишньому бешкетнику вже біля 45 років. Він офіцер.
Усі ці роки підтримує стосунки з багатьма однокласниками. Навіть приїжджає у рідне місто.
І ще: на зустрічах випускників історію перевиховання Романа ніхто не згадує. Навіть жартома. Не памятають, мабутьКолись, через багато років, Олена Степанівна наважилась прийти на шкільний ювілей. Здалеку впізнала своїх колишніх другокласників хтось уже сивий, хтось із дітьми за руку. Серед них стояв і Роман у військовій формі, спокійний, стриманий, уважно слухав, як сміються дорослі діти. Він помітив її, підійшов, усміхнувся й сказав прості слова:
Дякую вам.
Вони більше нічого не сказали й не потрібно було. Затишно стало і на душі Олени Степанівни, і на обличчі Романа промайнуло щось таке, що бачать лише ті, хто справді дорослішає разом із болем і прощенням. Виявилося: навіть найскладніші історії шкільного дитинства не про приниження а про великі зміни, здатність зрозуміти й відпустити.
І, можливо, саме це і було найголовнішим уроком для всіх і для вчителів, і для дітей, і навіть для дорослих, які колись були тими дітьми.
