Мій брат Мирон завжди був дуже скромним хлопцем ще з дитинства. Минали роки, а нічого особливо не змінювалося. У школі він майже не мав друзів, хоч і був щирим і доброю людиною. Через маленьку впевненість у собі, Миронові зовсім не вдавалися знайомства з дівчатами. Навіть у студентські роки, у його гурті були самі хлопці. Дівчина, яка йому подобалася, так і не діждалася його кроку познайомилася з іншим парубком, поки Мирон вагався. Хоча Миронові тяжко щастило на особистому фронті, він добре просувався у праці.
Після закінчення Львівського університету брат знайшов роботу, назбирав на власну квартиру у Франківську, допомагав родині, як міг. Летіли роки, а достойну пару так і не знайшлося. Я навіть намагалася знайомити його зі своїми подругами, але все марно. Всі вони одноголосно твердили, що їм з Мироном нічого говорити, хоча він був вихований і добросердий. Та зявилася одна дівчина, котра заполонила його серце. Мирон сяяв від щастя, як тільки її зустрів.
Щодо мене краще вже лишатися самій, ніж заводити відносини з таким, як він. Його нову супутницю звали Ганна вона працювала продавчинею у крамниці на базарі, мала двох діток від першого шлюбу. Освіти у неї не було, житла свого також. Не розумію, чим вона так підкорила брата. Коли Мирон вперше привів Ганну до батьківської оселі у Коломиї, мама моя мало не зомліла, а потім просто попросила дівчину піти. Мені щиро шкода брата. Стільки років він був сам, а коли нарешті закохався обрав, як на мене, негідну пару. Мирон зовсім не хоче чути ні батьків, ні мене. Любов сліпа як кажуть у нас. Дуже сподіваюся, що брат швидко прозріє, зрозуміє свою помилку та розірве ці відносини.
Як же мені переконати його?
