Тату, а ти памятаєш Надію Олександрівну Бондаренко? Сьогодні вже пізно, але завтра приїжджай до мене. Я хочу тебе познайомити зі своїм молодшим братом, твоїм сином. Все, до завтра. Бувай.
Хлопчик спав просто біля її дверей. Ольга здивувалася: чому така мала дитина дрімає на сходовій клітці так рано? Вона працювала вчителькою вже десять років і не могла залишитися байдужою. Ольга нахилилася до нього й обережно взяла за тонке плече:
Сину, прокинься, будь ласка!
Що? хлопчик розгублено піднявся.
Хто ти? Чому тут сидиш?
Я не сплю, просто у вас килимок дуже мякий. Сів перепочити й задрімав, відповів він.
Ольга жила тут лише півроку. Купила квартиру після розлучення. Практично нікого з сусідів не знала, але одразу зрозуміла: ця дитина тутешньою не була.
Виглядав хлопчик на десять, може одинадцять років, вдягнений у щось стареньке, але чистеньке. Переступав з ноги на ногу, видко було не по собі.
Ольга зрозуміла, що йому треба в туалет:
Йди, не вагайся, тільки швидко. Я теж поспішаю на роботу, і пропустила його до квартири.
Хлопчик подивився насторожено своїми яскравими, аж неймовірно світло-блакитними очима.
«Який незвичний колір!» подумала Ольга. Поки гість мив руки у ванній кімнаті, вона зробила йому канапки з ковбасою.
Ось, перекуси.
Дякую! хлопчик вже стояв біля дверей. Ви мені допомогли. Тепер спокійно дочекаюся.
А кого чекаєш? поцікавилася Ольга.
Бабусю Антоніну Семенівну. Вона біля вас живе. Напевно, знаєте?
Антоніну Семенівну трохи знаю. Та її ще позавчора забрали до лікарні на “швидкій”. Я саме поверталася з роботи, бачила, як несли на ношах.
А в яку лікарню? хлопчик аж затремтів від хвилювання.
Здається, у двадцяту міську, бо вона тоді чергувала.
Зрозуміло. А як вас звати? вирішив нарешті поцікавитися хлопець.
Ольга Василівна, відповіла вона, поспішно вирушаючи на роботу.
На роботі Ольга потрапила в круговерть шкільних справ, та думки про хлопчика нікуди не ділись.
«Напевно, це моє невикористане материнське начало проснулось», зітхнула Ольга. Дітей у неї не було, через це й з чоловіком розійшлися. Вона відпустила його до тієї, що народила йому доньку, без жалю.
Під час великої перерви Ольга подзвонила до лікарні й дізналася: у сусідки-старенької інсульт, стан важкий, 78 років.
Після занять вона знову побачила того хлопця у підїзді. Він сидів на холодному підвіконні.
Я вас чекаю, зрадів він. Бабусю не виписують, а мене до неї не пустили.
Ольга спитала, як його звати. Зясувалося це був Тарас. Він наполегливо сказав, що саме Тарас, а не Тарасик.
Нагодованого та вмитого хлопця Ольга розговорила:
Ти втік з дому? Батьки, певно, хвилюються?
Батьків вже немає. Я в тітки живу.
То, мабуть, тітка за голову береться? перейнялася Ольга.
Ні. Я їй сказав, що до бабусі йду. Вона не знає, що бабуся у лікарні. Не хочу я до тітки: хоч вона й добра, майже не пє, але дядько лютий випиває щодня. У них своїх четверо, от-от пятий зявиться, а тут я ще… Сказали, що віддадуть мене в інтернат, а я не хочу. Я вам не заважаю? Мама казала, що я неспокійна дитина, весь у тата, і такий самий світлоокий. Мами вже два роки немає.
Як маму твою звали?
Надія Олександрівна Бондаренко. Вона була дуже хороша. Працювала секретаркою в директора якогось хімічного комбінату, назви не пригадаю.
А тато?
У тата я ніколи не було, тихо сказав Тарас.
Раптом Ольга зрозуміла, чому її зачепила ця зустріч: у цього хлопця були такі ж блакитні очі, як у її батька. І сам батько колишній директор заводу!
Ольгу охопило хвилювання: «Роман директора й секретарки… Чи знав він, що секретарка народила від нього сина?»
А вона? Вона назвала сина тим-таки імям… Отже кохала.
У дитинстві Ольга мріяла про сестру чи брата. Вона дала Тарасу завдання купити хліб через дорогу, а сама набрала татові:
Тату, ти не забув Надію Олександрівну Бондаренко? Завтра приїжджай. Познайомлю тебе з твоїм сином.
Я вистелила для тебе диван у залі. Піди помийся й лягай, сказала Ольга, коли Тарас повернувся.
Вона не до кінця розуміла, як бути далі, але одного знала напевно: вона не віддасть рідного брата у чужу сімю й тим більше в дитбудинок.
Батько приїхав рано. Зазвичай Ольга любила довше поспати у вихідні, а тут майже не зімкнула очей.
Вона завжди любила батька: він її підтримував, допомагав і у виборі професії, і коли з чоловіком все розладналося.
Батько зявився звичний охайний, у випрасуваних штанах, з чистими туфлями й ледь вловимим ароматом гарної парфумерії.
Ну, й що це ти за брата вигадала? Ніч не спав, переживав, з порогу сказав він.
Тихіше, тату. Гість ще спить. Йди на кухню, снідатимемо.
Під час сніданку Ольга все розповіла.
Дивно якось… Так, була у мене секретарка Надя Бондаренко: розумна, гарна, дивилася закоханими очима. Я хоч і у віці, але такі жінки чоловікові приємні.
Каюсь, оступився. Але матір твою кидати навіть не думав.
Якось поцікавилася мовляв, чи не хочеш сина? Я відповів: маю доньку, вже, мабуть, пізно заводити ще й сина. Згодом захворіла її мати, Надя поїхала доглядати у село.
Повернулася через рік, наче свіжа яблучка. Пожартував, чи заміж не вийшла каже, вийшла, навіть сина має. Прізвище не змінила, цивільний шлюб Далі все було по-діловому.
Років три тому Надія захворіла й швидко пішла з життя. Я дізнався пізно, коли підписував документи на допомогу. Шкода молода зовсім.
Не вигадуй мені брата, Олю. У неї був чоловік, зітхнув батько.
Тут прокинувся й Тарас. Чемний, постукав у кухню й привітався. І тут батько збілів: подібність між ними виявилась разюча.
Давай знайомитись, раптом запропонував батько, простягаючи руку. Віктор Іванович.
Тарас Вікторович Бондаренко, хлопець пригорнув його руку.
Обидва здивовано звели брови.
Ой, що ж це, одні Тараси сьогодні у гостях! зніяковіла Ольга.
Тарас пішов умиватися. Батько глянув на дочку:
Не тямлю нічого. Він як дві краплі води я сам у дитинстві. Надя була одинока без братів і сестер. Звідки тітка, бабуся?
Тарас, почувши розмову, встав у дверях:
Тітка Валентина далекий наш родич. Вони приїхали, коли мама хворіла. А бабуся Тоня це мама тітки Валі. Коли мами не стало, мене взяли до себе більше дітихати не було куди. Дядько тільки нарікає, бо їм, каже, платять мало за мене.
Я вас, Вікторе Івановичу, згадав по фотографії вона у мами стояла на дзеркалі. Спочатку думав, це якийсь артист. Вона казала, все розкаже, як підросту.
Ольга нагодувала Тараса й відправила на ранковий сеанс у кінотеатр неподалік.
Ну що, тату, ще сумніваєшся? спитала Ольга.
Мабуть, ні. Та доведеться робити експертизу ДНК, інакше через суд не доведемо, зітхнув батько.
Далі була істерика у Людмили Павлівни дружини Віктора Івановича, кризи, хвороби та відїзд до Одеси на море. Оговтавшись, поглянула на хлопця Сподобався: у гості брати ладна, а виховувати ні. Каже, здоровя і так не те.
Та ніхто її не змушував. Віктор Іванович багато часу проводив з Тарасом, і обидва захоплювались котами, хоч у дружини алергія, а у Тараса не було свого житла.
Обоє трохи шепелявили і дуже схожі зовні
Нарешті всі формальності встановлення батьківства закінчилися. Віктор Іванович приїхав до Ольги, покликав Тараса:
Відтепер ти мій син за законом. Ось твій документ. Бачиш, ти завжди був моїм сином, тільки я про це не знав. Пробач, якщо можеш.
Називай мене, як хочеш. Але знай: ти не сам ти маєш батька й сестру.
Я одразу зрозумів, що ти мій тато, сказав Тарас. Коли побачив вперше.
От кмітливі діти! обійняв його батько.
Ольга побачила сльози на очах тата, та він швидко зібрався. Тарас залишився жити з Ольгою, а до Людмили Павлівни заходить лише інколи. А ще вони з Ольгою взяли кошеня
Дідусь під магазином віддавав малят Тарас вибрав найслабшого й назвав Мурчиком. І в ту мить відчув себе найщасливішим у світі!
P.S.
Віктор Іванович поставив гарний білосніжний памятник на могилі Надії.
Вони з Тарасом часто приїжджають, привозять живі квіти.
Одного разу, залишаючи букет, Тарас сказав:
Знаєш, тату, мама перед самою смертю сказала, щоб я не дуже плакав. Вона не зникне назовсім, а просто перейде в інший світ і буде там за мною стежити й допомагати. І тепер я точно знаю вона допомогла нам тебе й Ольгу знайти! Ти мені віриш, тату?
Авжеж, сину, вірю, відповів батько.





