Ця історія трапилась у звичайній українській школі
Справжнє це було влітку 1986 року у невеликому райцентрі на Полтавщині. Тихим свідками події стали восьмирічні діти другого класу. Жоден з них нікому нічого не розповів, і навіть батьки, ймовірно, здогадувались, але не піднімали шуму. Справу не обговорювали: ні вчителі, ні батьки, ніхто. Я дізналась про цей випадок вже від самої вчительки чорноока, соромязлива, вона все життя носила цей камінь на душі, з жахливим відчуттям провини за власний жорсткий вчинок по відношенню до одного з дітей.
Це був дуже незручний випадок. Не знаю й досі, як на таке реагувати. Що скажете ви почути ваші думки мені було б важливо
До невеликого міста по направленню приїхала молода вчителька початкових класів назвімо її Марічка Сергіївна. По суті, ще зовсім дівчина двадцять два. Досвіду жодного, лише шалене бажання взяти перший у житті клас і всім довести: їй під силу справжнє вчителювання, як на професійному, так і на людському рівні.
І, треба сказати, виходило в неї добре. Їй довірили групу дітей після конкурсного відбору (у паралелі був ще профільний клас), і показники їхніх успіхів тішили не тільки батьків, а й директора. З дисципліною теж провалів не було.
Хоча у класі з тридцяти пяти завжди знайдеться кілька зірвиголов, що випробовують нерви будь-якого вчителя. У Марічки Сергіївни були й такі. Більшість вона швидко зацікавила навчанням, залучила до спільних справ, і навіть тих, хто «буяну», вміла повести за собою. Усіх, окрім одного
Ярема був із неповної сімї. Мама майже не займалася сином аби нагодований, а там, хай як хоче. Хлопець ріс, немов трава на полі: сам по собі, не вмів та й не хотів нормально спілкуватись ані з дітьми, ані з дорослими.
Марічка Сергіївна усіма силами намагалась порозумітися з Яремою говорила, підтримувала, пробувала подружити з іншими, але він робив все навпаки. За цілий урок міг пересидіти під партою, корчачи гримаси і зганяючи сміх на весь клас. Навмисно гукав нецензурщину так, щоб усі чули. Ображав однокласників, особливо дівчат, до сліз. І навіть курив у шкільному дворі таке не дозволяли собі навіть десятикласники.
На зауваження Ярема відповідав нахабно, з викликом:
А що ти мені зробиш?
А найстрашніше він плювався.
У класі не лишилось і дитини, у чиєму боці хоч раз не прилетіла б його гидота.
Робив це з якимсь задоволенням: набирав більше слини і плював у наступну «жертву». Гидко навіть згадувати.
Марічка Сергіївна благала, соромила, пояснювала все марно. Упертий хлопець плювався з новою впертістю.
Вона звернулася до його мами. До батьків по таких питаннях вона ніколи ще не йшла, але тут іншого виходу не було:
Поговоріть із сином. Він мене вже не слухає, плював уже в усіх. Скоро й до мене дійде черга.
Мати пообіцяла «полагодити» і, як дізналась Марічка Сергіївна, заходила сина дрючком. Ярема прийшов у школу весь у синцях, з ненавистю в очах.
В той самий день «розширив кордони атаки»: почав плюватися у коридорі, спочатку нишком, а потім відверто прямо у дітей інших класів. Здавалось, йому справжнє задоволення приносило знущання з однолітків: коли бачив сльози або розпач на їхніх обличчях, сам усміхався.
Навіть у старших класах плював Маленький, худорлявий інстинкту самозбереження у нього, здавалось, не було зовсім. Дорослі хлопці ловили Ярему, давали прочуханки, але він тікав й обливав їх образливими словами.
Весь клас знемагав. Кульмінацією став густий плювок у голову вчительці географії пані Лідії Миколаївні, улюблениці всієї школи. «Герой» видерся на сходи й плював униз очевидно, сплутав учительку з кимось іншим. Десятикласники все бачили й жахливо відлупцювали Ярему аж до медпункту.
Марічко Сергіївно, це закінчиться погано, сказала сива медсестра, треба якось діяти.
Я вже все перепробувала не допомагає, він тільки лютіший стає
Таким, як він, треба пояснювати «його» мовою, задумливо мовила медсестра.
Може, плюнути у відповідь? сама не своя, різко спитала Марічка Сергіївна.
Не знаю видихнула медсестра.
Розмова урвалась, але ця думка проросла в Марічки Сергіївни, не даючи спокою.
Після прочуханки Ярема притих… Але невдовзі історія з плювками почалась знову.
У класі святкували день народження Настуся мила, тиха дівчинка, принесла цукерки, ласувала всіх, її вітали. Ярема ж плюнув іменинниці просто у лице. Та розридалась… Він стояв самовдоволений, дивився учительці просто в очі: «А що зробиш?»
Тут у Марічки Сергіївни увірвався терпець.
Вона покликала Ярему до дошки. Мовчки зачинила двері класу зсередини, обвела суворим поглядом притихлих учнів:
Встаньте, в кого Ярема хоч раз плюнув.
Підвелися майже всі.
Ми багато разів казали, що це огидно. Але він не чує нас. Мабуть, не розуміє… Зараз пояснимо всі разом.
Діти дивилися на неї з напруженням понад тридцять пар наляканих очей.
Я дозволяю вам зробити непристойну річ. Виховані люди так не чинять. Але, можливо, тільки так Ярема зрозуміє це гидко. Кожному можна підійти і плюнути в нього лише один раз.
Діти підійшли до Яреми, хтось сміливо, хтось із розгубленістю, але всі по черзі… Перші з полегшенням, другі з сумом. Жодного слова, ні сміху. Лише пискливий крик Яреми лунав над тишиною.
Коли розсілись по місцях глянути на Ярему було страшно… Не потрібно деталей: уявіть самі, яким стає хлопець, у якого плюнули понад тридцять дітей…
Ярема сидів на підлозі, руки на голові, в очах сльози та глибока гіркота.
Марічка Сергіївна глянула на клас тиша тягнулась гострою ниткою.
Не знаю як вам, а мені соромно. І за себе, і за нього, і за цей клас…
Діти опустили очі…
Запамятайте цей день, сказала вона. І ніколи не ображайте інших ані словами, ані вчинками. Наслідки можуть бути страшними… Ви самі бачили.
Відкрила двері. Ярема поквапливо вистрибнув з класу…
Не говоритиму, що це наша таємниця. Ви й так це розумієте. Марічка Сергіївна глухо мовила: Усім дякую.
Ярема зник на цілий день, не прийшов і наступного ранку.
Марічка Сергіївна пішла до них додому. Душа відчувала: буде нелегка розмова, але Яремина мама про нічого не знала.
Не при собі він, зніяковіло виправдовувалась жінка, плаче весь час, не хоче до школи.
Дозвольте поговорити з сином, сказала вчителька.
Жінка запросила до кімнати. Ярема заховався під ковдрою.
Знаю: боляче… Марічка Сергіївна поклала руку на його голову, і, мабуть, страшно думаєш, тепер сміятимуться з тебе.
Ярема мовчав.
Але ти ж не боягуз? Сміятимуться, та не вбють ж бо.
Мовчанка…
Може, у другий клас перевести? Може, там діти полюблять твої плювки?
Ярема вискочив з-під ковдри зі сльозами:
Я більше ніколи не буду плюватися! крикнув, затремтів. Не переводьте…
Ото й добре. Діти хвилюються не приходиш, думали, з тобою щось трапилось.
Ярема опустив голову.
Марічка Сергіївна потріпала його по волоссю:
Все, до зустрічі завтра!
До завтра… тихо відгукнувся хлопець.
Вранці у класі наче нічого і не було.
І відтоді жодних плювків.
Далі всі учителі дивувались такого дружного класу давно не бачили.
Наче одне ціле, казали одні.
Є в них якась таємниця, піджартовували інші.
Можливо, Марічка Сергіївна і розповіла би про ту мить, та вона пізніше переїхала в інше місто і більше не працювала у тій школі.
Минули роки. Їй часто снився той страшний день, вона гризлася і картала себе: чи не пошкодила дітям душу цією жорстокістю?
Я їй радила дізнатися про долю Яреми і, можливо, нарешті заспокоїтись
Вона так і зробила. Виявилось, що коли Ярема став учнем шостого класу, мама вийшла заміж за колишнього військового. Той наполіг хлопця у військовий ліцей, допоміг вступити.
Зараз Яремі вже під пятдесят. Він майор. Постійно спілкується з багатьма однокласниками, приїздить у рідне місто.
І ще: на зустрічах випускників ту стару історію не згадують навіть у жарт. Мабуть, забулиТільки одного разу, через багато років, Марічка Сергіївна наважилась під час зустрічі випускників підійти до Яреми. Легке хвилювання стискало груди, коли вона несміливо заговорила:
Ярема, памятаєш свою першу вчительку?
Мужній чоловік з короткою стрижкою, у формі, трохи розгублено усміхнувся:
Як вас забути, Марічко Сергіївно? Ви були першою, хто навчив мене справжньої мужності. Не ображати слабших і не ображатись самому.
Він опустив очі, а тоді додав тихо, щоб тільки вона чула:
Якби не той день, не знаю, ким би виріс…
Вона кивнула, приховавши вологі очі.
У цей момент Марічка Сергіївна зрозуміла не завжди помилки залишають рубці. Інколи вони стають точкою відліку змін, які не видно одразу, але які, наче весняний дощ, проростають у людях добром.
І вже не виникало питань, чи правильно вона вчинила бо завдяки тій болючій правді у класі виросли справжні люди. А хтось і герої.
Вона ще довго дивилась на своїх колишніх учнів, як на родину, до якої хоч раз, але варто було повернутись.
