Я зустрічалася з хлопцем на імя Євген Пилипенко. Хороший такий хлопець, зі старомодними поглядами: вірив у справжнє кохання, носив людей до школи (та ще й не на руках!), годував бездомних песиків під підїздом. Хороший вигляд, своя квартира у Києві, машина (не Жигуль!), позиція на роботі серйозна ну як не мрія?
Чесно, я вважала, що мені просто казково пощастило серед усіх дівчат саме мене обрав майбутньою дружиною! Подруги на роботі тільки й співали в один голос: «Слухай, Ганю, тримайся за цього хлопця, не впусти таке щастя!» ну, як тут не впустити? Я й старалась, а він до мене липнув, мов пластир до ліктя.
Щастя моє тривало недовго, десь як весняний сніг на Подолі.
Якось Євген прийшов додому похмурий, дивиться у підлогу, а на мене навідріз ніби я борщ йому без мяса зварила. Я, звісно, допитлива, довго розпитувала, що сталось. Нарешті він зізнається: мовляв, зустрів мого колишнього чоловіка. Випадково. Тут варто уточнити: ми з колишнім давно вже, як то кажуть, «кожен у свій бік», жодних контактів навіть фото йому ніколи не показувала, набрид мені той Костянтин, як червоні черевики з дисконтного маркету. Тож, очевидно, сам Євген пішов на ту «випадкову» зустріч з колишнім. Ой, а далі цікавіше.
Ну, нехай припустимо, чиста випадковість і впізнав мене, бо схожий на фото з паспорту (жарт). Та що мене вразило до глибини – саме Євген підійшов до Костянтина, і давай балачку заводити. Поки курили десь під гаражами, слово за слово і перейшли на мою скромну персону. Мене це добряче вразило: я ж Євгену ніколи нічого не приховувала, як на духу все. А тут він наче агент 007, все під чужим кутом. Що було далі словами не передати: майбутній чоловік визнає не треба було таке робити, але вже зробив. Питає у мого колишнього, яка я у побуті, який у мене характер, чому ми розійшлися ну, все розпитав, аж соромно.
Сльози прямо самі течуть. Ну це ж зрада, скажіть чесно! Піти до колишнього, дізнаватися про мене хоча я ось вона, поруч, можеш запитати все, що хочеш. Це нормально взагалі, по-людськи? Це взагалі по-чоловічому? Нащо так, Євгене?
Звісно, колишній набрехав купу дурниць про мене. А Євген потім ходив і питав, чи не правда, що він наговорив. Чому я маю виправдовуватись за нісенітниці чужої людини? От хтось наговорив брехні а я ще маю від цього червоніти?
Раптом я зрозуміла: поваги до цієї людини в мене вже немає. Я ще бабусь у дворі можу зрозуміти, їм дозволено обговорювати всіх підряд від світанку до заходу сонця ну, пенсія така, чим би не тішились. Але ти! Ти ж чоловік, та ще й мій! Чому ходиш по знайомих, випитуєш за спиною? Ти ж сам мене вибрав, живеш зі мною. Я ж тебе жодного разу не зрадила, не дала підстави не довіряти. А твій вчинок був для мене настільки підлим та брудним, що й бажання бути разом зникло в одну мить. Вибачати таке я не могла і не хотіла.
От мені завжди здавалося, що якщо хтось обзиває жінку твого чоловіка нормальний хлопець, ну як мінімум, обуриться. У гіршому випадку образиться. Але бігати спеціально до колишніх та влаштовувати «аудит» майбутньої нареченої це вище за моє розуміння.
І ось так, мій майже ідеальний Євген розчинився у повітрі, як мрії про дешевий долар. А я згадала те, що завжди казали наші бабусі: основа щасливої родини це повага одне до одного. Я ніколи не була фанаткою диких скандалів, але чоловічі плітки для мене це вже занадто. Чоловік може мати слабкості, сльози, капризи, дурниці й навіть невдачі. Але переймати чужі плітки та влаштовувати з цього детектив такого я терпіти не буду.
