Знаєш, часом мені важко уявити, хто ж надихнув мого брата на віру у свої художні здібності ще у шкільні роки бо в результаті це лише додало йому якогось завищеного почуття впевненості і самоповаги. Коли Іван розповів нашим батькам про свій новий талант, вони вирішили підтримати його та записали до художньої студії у Києві. Але вже після кількох занять він, повний самовпевненості, вирішив, що все знає і перестав відвідувати уроки.
Батьки сподівались, що до закінчення ліцею його захоплення мистецтвом минеться, але він вперто продовжував малювати навіть намагався вступити до художнього училища, та його роботи там не оцінили, тому не прийняли. Все ж, Іван вперто говорив, що талант не потребує дипломів, продовжував малювати у себе вдома.
Батько наш, Олександр, мав іншу думку і вирішив більше не фінансувати цю “художню кар’єру”. Відносини стали напруженими. Можливо, йому дозволили жити у квартирі батьків у Харкові, але грошей на кишенькові витрати він не отримував. Іван змирився, зібрав речі й пішов з дому. Знайшов роботу офіціантом у львівській кавярні, а паралельно продовжував малювати.
Там він зустрів дівчину справжню українку, яку звали Мирослава. Вона надихала його і вірила у його талант, вони почали жити разом. Одного разу хтось купив його картину за 3000 гривень, і це ще більше підвищило його самооцінку. Він вирішив залишити роботу і повністю присвятити себе творчості.
Через деякий час, коли Мирослава була у декретній відпустці, саме вона утримувала сімю, і вони почали стикатися з фінансовими проблемами. Іван знову влаштувався на роботу цього разу у кавярню у Вінниці але швидко залишив її і повернувся до малювання. Грошей стало не вистачати навіть на прості речі: хліб, молоко, овочі. Мама наша, Катерина, не витримала і почала допомагати їм продуктами.
Згодом у Івана з Мирославою народилися троє діток, вона ще довго була у декреті, а він залишався у своєму мистецькому світі. За пять років він продав кілька картин, але заробіток був невеликий може, 10-15 тисяч гривень у рік.
Їхня стабільність залежала фактично від мене і батьків ми регулярно допомагали фінансово, купували речі, підтримували діток. От такий у нас був “творчий шлях” постійний сімейний тил і, чесно кажучи, нескінченна віра у українську підтримку та родинне тепло.
