Коли я народилася, тато залишив нашу родину. Мама виховувала мене сама. Зараз я розумію, що вона не дуже була для мене справжнім батьком чи матірю. Скільки себе памятаю, вона то зникала на кілька днів, то приводила додому сумнівних «друзів», а то й просто була в стані, коли все навколо вже не мало значення.
До років десяти я щиро вірила, що в усіх дітей такі ж умови життя і це «нормально», бо інакше не буває.
Після закінчення початкової школи, ще навчаючись у ліцеї, я почала підробляти в нашому селі. Хотілося мати що поїсти, та й можливостей для роботи було вдосталь. За свою працю я отримувала трохи грошей чи їжі.
Після закінчення школи я намагалася знайти хоч якусь нормальну роботу. Проте для дитини з бідної родини, без звязків і грошей… Варіантів не було, тож довелося виживати як і мама даватися на будь-яку роботу, яка хоч щось приносила.
Мама ж, незрозуміло яким чином, завжди примудрялася знаходити гроші. Те, що я приносила додому, ми витрачали переважно на продукти. Я бачила, що для мами це цілком влаштовувало, адже змінювати щось вона не хотіла.
Десь три роки тому до мами почав часто приходити один чоловік…
Він виглядав скромно, не як справжній пияк. Відносився до мене привітно, але частіше навіть не помічав моєї присутності. Я почала сподіватися, що він якось вплине на маму, може, ми переїдемо разом і зможемо вирватись із цього болота.
Зрештою, моя надія здійснилася. Після кількох місяців щоденних зустрічей він лишився жити у нас. Злості з його боку я не відчувала, але завжди було якесь відчуття, що він намагається мене не помічати. Проблеми почалися зовсім неочікувано.
Минуло близько пів року, я повернулася ввечері додому з грошима, які заробила нелегкою працею. Думала, що зможу хоч трохи порадувати маму, що останнім часом була засмучена…
Проте, лише ступивши на поріг, почула, як мама кричить, щоб я забиралася з дому більше мені тут не місце. Я спочатку навіть не зрозуміла, в чому справа. Не давала ж їй підстав для такого. Але сперечатись не стала, пішла ночувати до подруги, думаючи, що мама просто в такому стані й за день-два все мине.
Але ні наступного дня вона знову вигнала мене. Виявилося, чоловік від початку не міг мене терпіти, і таки намовив маму позбутися мене. Вона ж погодилася.
Так у двадцять один рік я залишилася без дому. Добре, що маю друзів, які прихистили мене наче рідну і допомагають вижити. Працювати так само доводиться за будь-якої можливості.
Ось чому, коли я чую, що хтось дорікає дітям, мовляв, вони не поважають своїх батьків, хочеться сказати: не всі батьки заслуговують на пошану. Людині важливо памятати: родина це не завжди ті, хто тебе народив, а ті, хто принаймні здатен дати тепло і підтримку.
